Філософія



Меню

Реклама

ДОЛЯ ЛЮДИНИ В XX СТОЛІТТІ

Сова Мінерви вилітає в сутінки,— писав Гегель, маючи на увазі, що осмислення будь-яких подій почи­нається лише після того, як вони вже відбулися, або, принаймні, наближаються до завершення. Тому, мабуть, не випадково наприкінці кожного століття робляться спроби підбити його головні підсумки. Що ж нового — хорошого чи поганого принесло нам XX століття, як воно вплинуло на життя і погляди людей?

Тріумфи і трагедії XX століття. Ніколи раніше людство не досягало таких вершин свого технічного та інтелек­туального розвитку, яких воно досягло в нашому столітті. На самому його початку вчені змогли проникнути у світ атома, і відтоді вони не припиняють досліджувати неві­домий людям інших століть мікросвіт, роблячи у ньому нові й нові відкриття. У цьому ж столітті людина вперше покинула свою колиску — Землю і залишила свій слід на поверхні Місяця. Людство почало активно опановувати повітряний простір і підводний світ. Воно заглибилося у земні надра — і для нього стали доступними майже всі природні багатства, накопичені на Землі природою упро­довж мільйонів і мільярдів років. На самій земній повер­хні зникли білі плями і майже не залишилося куточка, куди б не ступала нога людини або куди б не проникав її погляд із космосу.

Саме в XX столітті виникли такі наукові дисципліни, як теорія відносності, квантова механіка, ядерна фізика,

Кібернетика, хімія полімерів, інформатика, молекулярна біологія, які визначають обличчя сучасної науки.

Незрівнянно зросла енергетична озброєність і міць людства. Воно надійно впрягло в колісницю своєї історії електричну енергію, яка ще на початку століття здавала­ся майже дивом. Розпочалося освоєння атомної і соняч­ної енергії. Вперше були створені електронно-обчислю­вальні машини, які відкрили нову еру роботів та інфор­матики.

Справжня революція відбулася у засобах зв'язку і спілкуванні людей. Завдяки застосуванню радіо, телеба­чення і телефону в сотні і навіть у тисячі разів зросла швидкість передачі інформації — люди можуть чути і бачити майже все, що відбувається у різних куточках нашої планети. Автомобільні й залізничні магістралі густим павутинням вкрили материки, а повітряні лайне­ри, які почали теж застосовуватися лише в XX столітті, зробили швидким і зручним міжматерикове сполучення.

Саме в нашому столітті, завдяки досягненням хімії, люди навчилися створювати і широко використовувати нові штучні речовини і матеріали, яких не існувало в природі. Досягнення біології не тільки розкрили таємни­ці життя, але й допомогли людям сконструювати меха­нізми, які будовою і функціями нагадують живі органи. Дивом нашого часу можна вважати також проникнення у механізм спадковості і структуру мозку. На цій основі маємо також разючі досягнення в галузі генетики й медицини.

Успіхи історичної науки дали змогу розширити наші знання про минуле людства, повернути із забуття цілі цивілізації. Згадаймо хоча б археологічні відкриття Едварда Еванса і Генріха Шлімана, які ознайомили лю­дей XX століття з крито-мікенською культурою.

Поряд з їхніми іменами на скрижалях людської па­м'яті навічно вписані золотими літерами прізвища і та­ких видатних людей XX століття, як Альберт Ейнштейн, Норберт Вінер, Володимир Іванович Вернадський, Юрій Гагарін, та багатьох інших. І це також є свідченням того, що XX століття зробило величезний внесок у загально­людські досягнення, зокрема і в розвиток науки і техніки не випадково ж його називають століттям науково-технічної революції.

Але XX століття багате не тільки на досягнення й тріумфи. Сотні видів рослин і тварин, що безслідно зникли з Землі, мільйони неповноцінних людей, що народжуються у кожному поколінні, висихаючі моря і забруднені річки, озонові дірки і кислотні дощі — усе це теж, на превеликий жаль, своєрідні досягнення нашого століття.

Саме у XX столітті майже буденним явищем стала загибель мільйонів і мільйонів людей. Якщо за попередні сто років від війн загинуло менше 6 млн., то лише у першій половині XX століття світові війни відібрали життя у 65 млн. чоловік, не кажучи вже про десятки мільйонів тих, хто був скалічений і на все життя зали­шився інвалідом. Лише в концтаборах під час останньої світової війни було замордовано 11 млн. чоловік. А скільки людей, які перенесли на собі тягар війни, перед­часно померли або втратили здоров'я!

Проте у XX столітті люди гинули не тільки на полях битв. Якщо під час війни мільйони людей ставали просто гарматним м'ясом, то у так звані мирні часи вони перетворювалися на просте знаряддя виконання волі

вождів, великих керма­ничів або фюрерів, які, прикриваючись інтереса­ми народу, нації або кла­су, здійснювали свої лю­диноненависницькі екс­перименти в різних краї­нах світу. Згадаймо хоча б фашизм у Німеччині та Італії, сталінську диктату­ру у Радянському Союзі, культурну революцію Мао Цзедуна у Китаї, ре­жим Пол Пота у Кампучії, хунту Піночета в Чилі.

В умовах цих тоталітар­них режимів абсолютній більшості людей відводилася роль гвинтиків державної машини, відкидалося право людини на власну індивідуальність, на свободу не тільки дій, але й слів та думок. Найменший протест, спроба якось захис­тити свої права та інтереси переслідувалися й каралися. Ціла система репресивних органів була спрямована на те, щоб поселити страх у людських душах, викликати між людьми взаємну підозру і недовіру, принизити людську гідність.

Нам відомо зараз, чого варте було людське життя у країні, про яку ще донедавна співали: Я країни іншої не знаю, де людина вільно так живе. Тут, починаючи з революції, мільйони людей ставали жертвами білого і червоного терору, гинули безслідно у сталінських гулагах як вороги народу, вимирали цілими родинами, як це було, наприклад, в Україні під час жорстокого голодо­мору. За жменю зібраних колосків, за п'ять хвилин запіз­нення на роботу, за необережно сказане слово, за відмо­ву доносити на свого ближнього людина часто навіть без суду і слідства могла бути позбавлена волі. Вона розгля­далася лише як засіб виконання державних планів, інструмент побудови світлого майбутнього.

Звичайно, в цих умовах людина була абсолютно незахищеною, її життя і життя її близьких повністю залежали від ворожих людині і непідвладних її контролю соціаль­них інститутів і сил. Це породжувало почуття безнадії, невпевненості, страху, було основою виникнення всі­ляких міфів і створення в людській уяві різного роду ідолів.

Не була абсолютно вільною людина і в капіталістич­них країнах Заходу. І тут дуже часто вона виявлялася беззахисною перед дією невблаганних законів ринку, перед економічними кризами і безробіттям, перед жор­стким контролем з боку держави, перед загрозою мафіоз­них структур та інших злочинних організацій. У зв'язку з цим людина відчувала себе іграшкою в руках невблаган­них і ворожих їй сил. Як відзначали західні соціологи, у XX столітті людина перестала бути вільною, перестала належати собі не тільки на виробництві, а й у побуті, де її вчинки, смаки, думки опинилися під диктатом рекла­ми, масової культури і засобів масової інформації. Відчу­ження людини від засобів виробництва, від політичної влади доповнилося в XX столітті відчуженням людини від людини.

Ще трагічнішою була і залишається доля людини в країнах, що розвиваються, де мільйони людей, унаслідок економічної відсталості цих країн, позбавлені можливості задовольняти навіть елементарні потреби.

Ось таким багато в чому невтішним і дуже суперечли­вим нам бачиться сьогодні наше XX століття. І, певна річ, ті зміни і події, що відбувалися в ньому, не могли не вплинути на погляди і думки людей.

Надії і розчарування. XX століття починалося, як відо­мо, з великих сподівань і надій, а інколи і впевненості у тому, що у ньому настане край усім людським неспра­ведливостям та стражданням, зникнуть хвороби і голод, панування одних людей над іншими, припиняться кро­вопролитні війни і людство заживе однією спільною сім'єю, у якій всі люди будуть рівні і кожна людина буде вільною і щасливою.

Сьогодні ми можемо, мабуть, сказати, що певною мі­рою деякі з цих сподівань здійснилися. В багатьох краї­нах люди справді почали жити краще, досягай гаранто­ваного забезпечення своїх демократичних прав і свобод. З політичної карти світу зникли домініони і колонії. Значно розширилося співробітництво між різними на­родами, і в багатьох випадках відносини між ними стали більш цивілізованими.

Разом з тим наше століття можна назвати й століттям великих розчарувань. Це розчарування, насамперед, в ідеї прогресу, в можливостях людей свідомо творити свою історію, підпорядковуючи її інтересам самої лю­дини.

В XX столітті мільйони людей у всьому світі свято вірили в можливість реалізації соціалістичних ідей, вті­лення яких привело б до створення суспільства більш гуманного і справедливого, ніж капіталістичне. У зв'язку з цим великі надії покладалися на будівництво соціалізму в СРСР. Цей невдалий соціальний експеримент підірвав у багатьох людей віру у можливість прогресивних со­ціальних перетворень взагалі, як це було, наприклад, і під час великої депресії 30-х років у США. Зараз вчені ще дискутують відносно того, чи самі ідеї соціалізму вия­вилися не життєздатними, чи неправильним було їх втілення, але зрозуміло одне: жодна, навіть найкраща мета не може виправдати злочинних засобів. Шляхом насильства, на крові і жорстокості не можна зробити людей щасливими.

Величезні надії у нашому столітті пов'язувалися також із науково-технічним прогресом, з тими можливостями, які створювалися ним у розвитку продуктивних сил людства і підкоренні природи.

Проте, як виявилося насправді, науково-технічний прогрес не тільки приніс людству блага технічної цивілі­зації і дав можливість підкорити багато стихій природи, але й породив чимало нових, невідомих раніше проблем, призвів до реальної можливості самознищення людства, до загрози самому його існуванню.

Зміни, що відбувалися протягом XX століття в житті людства, знаходили своє певне віддзеркалення і в філо­софії. Представники різних філософських шкіл і напря­мів намагалися осмислити ці зміни, з'ясувати їх глибинні причини, виробити до них певне ставлення. Внаслідок цього утворювалися нові форми сприйняття світу і розу­міння самої людини.

Уже соціальні катаклізми війни, революції, економіч­ні кризи, що відбулися в першій чверті нашого століття, змусили багатьох людей відмовитися від наївної віри у те, що вони живуть у світі, де все йде на краще. Філо­софським виразом цього стала відмова від ідеї соціального прогресу. Великого поширення набули погляди пред­ставників так званої філософії історії, наприклад О. Шпенглера, згідно з якими людська історія — це існування багатьох незалежних одна від одної і замкне­них у собі локальних цивілізацій. Існування цивілізацій подібне до життєвого циклу організму і включає в себе такі етапи, як дитинство, юність, зрілість і старість. Саме старечим маразмом і безсиллям пояснювали представ­ники цього напряму неспроможність західної цивіліза­ції подолати кризові явища в суспільному житті і знайти розумне розв'язання існуючих суперечностей.

Разом з тим існували й інші спроби пояснення неро­зумності людської історії. Однією з найпоширенішим серед них стала думка про нерозумність і недосконалість самої людини. Людина нібито від природи є злою й агресивною істотою. Тому війни, революції, злочинність слід розглядати як цілком закономірні прояви людської агресивності.

Певною мірою з розуміння недосконалості людини виходили у своїх поглядах і ті соціальні мислителі, як вважали за необхідне встановлення жорсткого контролю за людськими діями з боку суспільства і його інститутів, обмеження свободи і підпорядкування цих дій інтересам суспільства. Ці ідеї розроблялися як на Заході, наприк­лад у концепції панування раціональної бюрократії Макса Вебера або в теорії структурного функціоналізму Р. Мертона і Т. Парсона, де людині відводилася лише роль виконавця певних соціальних функцій, так і в тота­літарних країнах, де людина, по суті, розчинялася І певних соціальних спільностях народі, нації, класі партії тощо, яким вона повинна була бути повністю підпорядкована. Нарешті, деякі представники структу­ралізму взагалі проголосили положення про теоре­тичну смерть людини у XX столітті, оскільки предметом вивчення, на їхню думку, мають бути не людські індиві­ди, а лише соціальні структури, що повністю визначають людину. Неважко помітити, що такий погляд на людину певною мірою служив теоретичним виправданням знеці­нення людини й людського життя, її повного підпоряд­кування державі та суспільству.

Крах соціальних і технократичних ілюзій призводив до розчарування у людському розумі й пізнанні, спираючись на які людство мріяло свідомо перебудувати світ і саме суспільство. Зневіру у всесилля людського розуму породжували також ті злочини і безглуздя світові і ло­кальні війни, гонка озброєнь тощо, які коїлися і про­довжують коїтися стосовно людей і всупереч людяності. Тож і не дивно, що чимало філософських учень нашого століття пов'язували сутність людини не з її розумністю, а шукали цю сутність по той бік розуму — в підсвідо­мих інстинктах і почуттях.

Ще на початку нашого століття видатний австрій­ський психіатр Зигмунд Фрейд на основі своєї лікарської практики дійшов висновку, що визначальну роль у люд­ських діях і людському житті відіграють не розум і свідо­мість, а підсвідомість, тобто певні вроджені інстинкти, які можуть проявляти себе в людських діях, навіть не усвідомлюючись або усвідомлюючись неправильно.

Людська свідомість, вважав Фрейд,— це лише верш­ник, який пробує скерувати біг коня — підсвідомість, хоча це йому далеко не завжди вдається.

Найбільш могутніми силами, які діють на людину за межами її свідомості і визначають не лише вчинки окре­мих людей, але й усю людську історію і розвиток різних сфер культури, є, на думку Фрейда, інстинкти смерті і любові або життя Танатос і Ерос.

Можна по-різному сприймати й оцінювати філософ­ські ідеї Фрейда і його розуміння людської сутності, але незаперечним є те, що ці його ідеї мали величезну вагу в нашому столітті не тільки в самій філософії, де ці ідеї розвивалися такими відомими мислителями, як, скажі­мо, Карен Хорні та Еріх Фромм, але й у художній літе­ратурі та мистецтві. Нарешті, загальновизнаною заслугою Фрейда було створення ним методу психоаналізу, який успішно застосовують психіатри всього світу.

На позиціях ірраціоналізму стояли й представники такого філософського напряму, як філософія жит­тя Дільтей, Зіммель, Бергсон, Клазес, Швейцер та ін. Виходячи з того, що в навколишньому світі марно шука­ти якісь закономірності, пізнання яких навчило б люди­ну, як правильно жити, вони намагалися знайти певні підстави людського існування в самому житті. І такими підставами вони вважали теж непідвладні свідомості волю до життя, волю до влади, прагнення до здійс­нення ідеалів та інші прояви людської психіки.

Великого поширення, особливо в 20-ті роки й після другої світової війни, набуло вчення екзистенціаліз­му від французького — екзистенція, тобто існування. Його найвідомішими представниками були Ясперс, Мар­сель, Хайдегер, а також Сартр і Камю. Вони, зокрема, вважали, що сутність людини може бути осягнута не з допомогою наукових методів пізнання, а лише шляхом певного осяяння, яке настає в так званих граничних ситуаціях, де людина перебуває між життям і смертю. Саме в таких ситуаціях, коли людина повинна прийняти життєво важливе рішення і здійснити свій вибір, який не може визначитися загальноприйнятими нормами, і про­являються ті найважливіші людські якості, що складають її сутність.

Людина, на думку екзистенціалістів, змушена жити у ворожому їй світі, де над нею панують непідвладні їй сили. Але навіть знаючи наперед, що ці сили непере­можні і її все одно врешті-решт чекає поразка, людина має мужньо дивитися у вічі небезпеці і до останньої хвилини життя боротися проти цих ворожих їй сил, прагнучи реалізувати своє внутрішнє Я.

Проблеми людини, її цінності й буття досить ґрунтов­но й, головне, з гуманістичних позицій розглядалися також у таких напрямах філософії XX століття, як філо­софська антропологія, персоналізм, марксизм, феноменоло­гія тощо. У цілому ж можна зробити висновок, що проблеми людини стали, по суті, центральними для всієї філософії нашого століття. Ці само проблеми розгляда­лися й по-своєму вирішувалися також у літературі та мистецтві.

Доля людини у дзеркалі літератури та мистецтва. Люди­на завжди перебувала в центрі уваги художньої літерату­ри, яку нерідко називали людинознавством. Не стала ви­нятком і література XX століття, її прикметними особли­востями були глибинне усвідомлення трагедійності люд­ського буття ця трагедійність часто сприймалася як абсурдність і безсенсовність життя людини, а також пошуки духовних джерел активного, життєстверджуючого ставлення людини до навколишньої дійсності.

Вже на початку нашого століття в літературі та мис­тецтві існували два напрями або дві головні тенденції в зображенні людини. Умовно їх можна було б назвати лінією Прометея і лінією Сізіфа — двох чи не найпопу-лярніших у XX столітті героїв давньогрецької міфології.

Лінія Прометея — це реалістичне зображення життя людини з усіма його складнощами і труднощами, які попри все намагається здолати герой задля утвердження щастя і долі інших людей. Як відомо, Прометей був приречений на вічні муки Зевсом за те, що викрав з Олімпу вогонь для людей і навчив їх наукам і мистец­твам. Але Прометей розуміє, заради чого він приймає ці муки заради поліпшення долі людей і не шкодує, що вчинив саме так. Подібний героїчний образ Прометея відтворили у своїй творчості наша геніальна Леся Українка, угорський письменник Л. Мештерхазі та бага­то інших майстрів художнього слова. Дане зображення людини і людської долі найбільш характерне для реаліс­тично-критичного напряму в літературі і мистецтві.

Протилежний напрям — модернізм, який був представлений експресіонізмом, футуризмом, сюрреалізмом та іншими течіями,— найбільшою мірою символізувався образом Сізіфа, якого теж було покарано богами-олімпійцями на вічні безглузді муки — постійне підіймання важкого каменя на високу гору, з якої той щоразу скочу­вався у діл.

Якщо на початку століття спроби підкреслити траге­дійність людського існування сприймалися переважно як прояви декадансу або упадництва в самому мистецтві, то вже після першої світової війни песимістичні ноти в зображенні людини стають досить типовими. Про це свідчать, зокрема, твори представників загубленого покоління Е. Хемінгуея, У. Фолкнера, Ф. С. Фіцджеральда, Е. М. Ремарка та ін., в яких відображено трагіч­ний досвід страхіть війни і глибоке розчарування в традиційних ідеалах і цінностях. Ці само мотиви знаходять своє відображення і в живопису, наприклад в офор­тах з серії Війна О. Дікса або в таких картинах, як Передчуття громадянської війни С. Далі.

Трагедійність людської долі в умовах революційних зламів і війни знайшла своє відображення і в таких творах, як Тихий Дон і Доля людини М. Шолохова, Доктор Живаго Б. Пастернака, в поезії Й. Мандель­штама та А. Ахматової.

Зображаючи надзвичайно важку, а багато в чому і трагічну долю людини у нашому столітті, література та мистецтво разом з тим не зупинялися на простому констатуванні цих фактів, а по-різному їх осмислювали, формували до них певне ставлення з боку самої людини.

Так, відомий австрійський письменник-експресіоніст Ф. Кафка у своїх творах Процес, Замок та ін. стверджував, що оскільки людина живе у ворожому їй світі, то вона перебуває у безвихідному становищі і в неї нема жодних шансів стати справжньою особистістю і встановити гармонійні зв'язки зі своїм оточенням. Представники сюрреалізму надреалізму Г. Апполінер, А. Бретон, П. Елюар бачили вихід у створенні засобами мистецтва нової реальності, у якій людина могла б знайти порятунок від ворожої їй буденності і банальнос­ті. Французький письменник-екзистенціаліст А. Камю, визначаючи абсурдність буття і разом з тим самоцінність та неповторність кожної особистості у своїх творах Чужий, Чума, Міф про Сізіфа, дійшов невтішно­го висновку про те, що кожна людина приречена на нерозуміння і самотність, на безглуздість своїх дій і поразку.

З іншим розв'язанням питання про позицію людини у ворожому їй світі ми зустрічаємося у творчості художників-реалістів Е. Хемінгуея, У. Фолкнера, А. Сент-Екзюпері, Б. Брехта, І. Бергмана, М. Антонівні, Ф. Фелліні, С. Ейзенштейна, О. П. Довженка, Ст. Крамера та інших. Правдиво змальовуючи всі труднощі і суперечності життя людини, вони разом з тим пробували вказати реальні шляхи виходу з того становища, в якому опинилася лю­дина в XX столітті. Найчастіше вони вбачали ці шляхи не в роз'єднанні, а в більш тісному спілкуванні та об'єд­нанні людей, у зростанні людської гідності й відповідальності за все, що робиться на планеті, яку Сент-Екзюпері назвав планетою людей.

У своєму підсумковому творі Старий і море Хемінгуей стверджував, що людина існує не для того, щоб зазнавати поразки, і проголошував: Людину можна зни­щити, але її не можна перемогти.

Болем і тривогою за долю людини були пронизані і кращі твори українських та російських письменників М. Булгакова Майстер і Маргарита, О. Солженіцина Один день Івана Денисовича, Раковий корпус та ін., О. Гончара Тронка, Собор, М. Стельмаха Кров людська — не водиця, В. Шукшина Калина червона, Ф. Абрамова Брати і сестри, Ю. Трифоно­ва та інших. Доля людини і людська позиція завжди були також у центрі уваги Чингіза Айтматова Плаха, Буремний полустанок, В. Викова Сотников, Обе­ліск, Дожити до світанку, поетів А. Вознесенського, В. Стуса, Е. Межелайтіса, В. Симоненка, І. Драча, Ліни Костенко, їхні твори закликають нас до того, щоб за будь-яких умов людина залишалася людиною, щоб вона не втрачала своєї гідності, людяності, щирості, правди­вості, щоб вона не руйнувала, а примножувала красу, бо тільки у відтворенні і збереженні цих загальнолюдських цінностей — єдина надія сучасного людства на виживан­ня і уникнення духовної деградації.