Філософія



Меню

Реклама
Схожі статті:

Популярні записи

  • Биржа труда;cvv2 dump; глубоко втыкает член

  • „Філософія про суспільство

    Українське суспільство, звісно, має чимало відмінних рис від суспільства будь-якої іншої країни. Однак, з точки зору філософії, українське суспільство схоже на будь-яке інше суспільство, яке підпорядковується своїм соціальним та філософським принципам та законам.

    Спробуємо зясувати, під яким кутом вивчає філософія суспільство і чи є відмінності цих загальних поглядів на суспільство по відношенні до українського сучасного суспільства.

    Суспільство — надзвичайно складний і суперечливий предмет пізнання. Воно постійно змінюється, набуваючи все нових і нових форм. На зорі історії виникло первісне суспільство мисливців і збирачів. Пізніше його змінило рабовласницьке, згодом — феодальне, капіталістичне, соціалістичне суспільство. Є й інші класифікації типів і форм суспільства доіндустріальне, індустріальне, постіндустріальне та ін.

    У межах однієї й тієї ж країни в різні періоди існували різні типи суспільства.

    Термін суспільство у філософській, економічній та історичній літературі має щонайменше чотири різних значення.

    1 Окреме конкретне суспільство, що є самостійною одиницею історичного розвитку. Прикладом можуть бути суспільства стародавніх Афін, середньовічної Венеції, сучасної Болгарії, України тощо.

    Кожне таке суспільство є не просто сукупністю людей, а єдиною системою соціальних відносин, цілісним соціальним організмом, що розвивається певною мірою незалежно від інших соціальних організмів. Це дає підстави вживати для означення таких одиничних конкретних суспільств термін соціальний організм.

    2 Та чи інша конкретна сукупність соціальних організмів.

    3 Сукупність усіх соціальних організмів, що існували й існують на земній кулі, тобто все людство в цілому.

    4 Суспільство певного типу взагалі, наприклад, феодальне, індустріальне.

    Людство ще не знайшло більш-менш прийнятної і обгрунтованої відповіді на питання, що ж таке соціальне. Тому нині, як і дві тисячі років тому, над визначенням якості феномена соціального треба міркувати, розпочинаючи із встановлення елементарно незаперечних фактів і піднімаючись до вершин осягнення глибинних якостей його природи

    й суті.

    Первинна якість соціального осягається через усвідомлення докорінної відмінності даного феномена від природно-тваринного світу. Таку відмінність відзначали майже всі філософи: від Конфуція до наших сучасників. Вона постійно підкреслюється в художній літературі, публіцистиці, історичних, етносоціальних та інших наукових дослідженнях. Характерно, що в

    біологічному розрізі принципової різниці між людиною і тваринним світом немає. Тварина і людина зроблені з одного й того ж матеріалу, за однаковою технологією та аналогічними зразками: голова, кінцівки, внутрішні органи тощо. Проте різниця між ними принципова. Людина і тварина — це зовсім різні істоти, як небо і земля. Між будовою

    кінцівок чи внутрішніх органів людини і тварини, конституцією тіла чи його співвідносними розмірами з науковою точністю можна знайти безліч принципових відмінностей. Однак головна відмінність полягає в іншому: в способі життя. Тваринне життя здійснюється природним чином, тобто як існування. Людське — суспільним, соціальним як життєдіяльність.

    Суспільне життя — це реальний життєвий процес людини особи, соціальної групи, класу, суспільства, що відбувається в конкренто-історичних умовах і характеризується певною системою видів і форм діяльності як способу свідомого перетворення дійсності.

    Вся філософська традиція пронизана думкою про те, що найістотнішою ознакою людської життєдіяльності є її свідомий характер. Свідомий не тільки в плані осмислення життєвої ситуації й пізнання довколишньої дійсності — такий рівень свідомості притаманний навіть тваринному світу, — а й у здатності розмірковувати над зовнішніми обставинами, над

    своїми зв'язками з ними та з іншими людьми, над собою і своїм духом, заглиблюватись у себе Х. вртега-І-Гасет з метою усвідомлення суті природно-суспільного й сенсу власного бут-тя в світі. Саме здатність розмірковувати, здатність заглиблюватись у себе, щоб досягнути злагоди з собою й зрозуміти, у що ж вона дійсно вірить, що вона справді цінує і що

    ненавидить, — на думку Х. Орте-ги-і-Гасета, постають у якості тих фундаментальних домінант, які відрізняють людину як особливу істоту від іншого живого світу.

    Соціум — це предметне буття людини, її існування в предметному

    середовищі, культурі. Звичайно, предметність вибудовується людською діяльністю з природного матеріалу. У цьому вимірі предметність є продовженням природи. В предметах, що оточують людину як культурне середовище, немає нічого надприродного. І, разом з тим, предмети докорінно відрізняються від природи саме тим, що в них засобами діяльності

    опредметнюється внутрішнє, притаманне лише людині усвідомлення довколишнього світу і заглиблення в себе.

    У процесі життєдіяльності люди вступають у певні стосунки між собою. Спілкування взаємодія, суспільні відносини, як і діяльність, є необхідною і всезагальною умовою формування і розвитку соціальності. На запитання, що таке соціум, можна відповісти: це діяльне спілкування людей. Воно органічно вплетене в людську діяльність, відповідає різноманітним видам діяльності і постає як її передумова, бо саме через спілкування налагоджуються і осмислюються необхідні для діяльності зв'язки, обмін інформацією, фіксація набутого досвіду, передача його від покоління до покоління.

    Підкреслюючи специфіку людського способу життя як принципово відмінного від тваринного існування, слід наголосити на його соціально-спадкоємному і тому історичному характері. Тварина не набуває досвіду спадково, а здобуває його самостійно. Вона успадковує лише інстинкт. Людина ж багата досвідом поколінь. Кожне нове покоління стоїть

    на плечах попереднього, спадкоємне переймаючи в нього історичний досвід, соціальність має історичний характер. Тваринне ж життя — позаісторичне. Історія життя тварини зникає разом з її фізичною смертю. Людське життя продовжується в наступних поколіннях.

    Таким чином, соціум як історія постає у вигляді творчості людей в усіх галузях суспільного життя — створення матеріальних і духовних цінностей, перетворення природи, формування нових якостей у людині. Історія характеризується просторово-часовими вимірами, підлягає визначеності в системі категорій прогресу, постає як суспільно-природний процес взаємодії

    людини з природою, предметним світом культури, з іншими людьми.

    Поняття сфера суспільного життя відбиває різнопланові процеси, стосунки, цінності, інститути, фактори як матеріальні, так і ідеальні, об'єктивні й суб'єктивні. Сфера — це реальний процес людської життєдіяльності. Діалектика сфер суспільного життя розглядається нами як реальне життя суспільства в конкретно-історичних, соці-окультурних та природних вимірах.

    На наш погляд, доцільно виділяти такі сфери суспільного життя:

    А матеріальна — охоплює процеси матеріального виробництва, розподілу, обміну, споживання, а також продуктивні сили й виробничі відносини, науково-технічний прогрес і технологічну революцію,

    Б соціально-політична — включає соціальні та політичні стосунки людей у суспільстві — національні, групові, міждержавні тощо. Саме ця сфера охоплює такі явища й процеси, як революція, реформа, еволюція, війна. В цій сфері функціонують такі соціальні інститути, як партія, держава, суспільні організації,

    В духовна — це широкий комплекс ідей, поглядів, уявлень, тобто весь спектр виобництва свідомості як індивідуальної, так і суспільної, трансформації її від однієї інстанції до іншої засоби масового інформування, перетворення в індивідуальний духовний світ людини,

    Г культурно-побутова — охоплює виробництво культурних цінностей, передачу їх від одного покоління до іншого, життя сім'ї, побутові проблеми організація відпочинку, вільного часу, освіту, виховання тощо.

    Усі сфери суспільного життя тісно взаємопов'язані, тому їх треба розглядати лише в єдності. Абсолютизація якоїсь однієї сфери суспільного життя призведе до створення деформованої моделі суспільства. В центрі кожної сфери, як і суспільства в цілому, має стояти людина, що

    охоплює всі сфери життєдіяльності, єднає їх.

    Як суб'єкт людина має насамперед мисли ти й діяти, діяти й мислити. Теологія вважає, що спочатку було слово. Наука віддає перевагу ділу. Соціальна філософія виходить з одвічної єдності слова та діла як первісного принципу пояснення специфіки соціального. За межами

    цього принципу соціальної філософії не існує.

    Діяльністю людина перетворює природу і створює свій особливий світ — культуру. Таким чином, діяльність є засобом формування соціального як культурного середовища життя людини. Вона виконує соціокультурну творчу функцію, творить соціум як культуру.

    Соціо - і культуротворча функція діяльності філософською традицією осягалась надзвичайно суперечливо. Цю функцію визначили ще Конфуцій і Арістотель. Проте як принцип філософського пояснення соціального людського способу буття діяльність постала лише в

    німецькій класичній філософії. Перший крок до цього зробив І. Кант. У статусі ж загальної основи культури діяльність вперше в історії філософської думки означив Й. Фіхте. На його думку, діяльність.Я як чиста самодіяльність, вільна активність створює світ не-Я — світ, що оточує людину, світ людської культури.

    Цю думку підхопив і розвинув Г. Гегель. Діяльність, вважає він, є всепроникаючою характеристикою абсолютного духу, народженого його потребою в самозміні й самовдосконаленні. Головну роль відіграє духовна діяльність, а в її структурі — рефлексія, тобто самосвідомість. Завдяки діяльності абсолютна ідея створює предметний світ культури,

    відбиває суспільне життя, різноманітні формоутворення — мораль, право, мистецтво, філософію тощо.

    Гегелівську концепцію діяльності намагались осмислити й переосмислити майже всі філософи наступних епох. Наприклад, К. Маркс обгрунтував ідею предметної діяльності у вигляді практики. С. К'єр-кегор протипоставив раціоналістському трактуванню діяльності Г. Гегелем феномен волі як відокремлене від буття функціонування, людське існування.

    Е. Кассірер вбачав у діяльності головне джерело формування символічно-знакових структур. Е. Гусерль розглядав її як засіб формування життєвого світу. М. Вебер, Ф. Знанецький, а пізніше й Т. Пар-сонс трансформували ідею діяльності в концепцію соціальної дії, де роль опорних домінант відігравали не стільки раціональні, скільки ціннісні настанови й орієнтації,

    мотиви, сподівання, вибагливість тощо.

    Як бачимо, діяльність інтерпретують з різних боків, неоднаковою за якістю і структурою. Головне ж лишається сталим: майже в кожній філософській системі соціальність пов'язується саме з діяльністю, яка розглядається як засіб, умова, рушійна сила й основне джерело формування соціальності.

    Характеризуючи діяльність як засіб існування соціального, вчені підкреслюють таку її особливість, як інституціональність. Інститут від лат. institutum — устрій, становлення є заклад, що забезпечує відносну стабільність зв'язків і відносин між людьми в рамках

    соціальної організації суспільства. Соціальна філософія розглядає такі соціальні інститути як певну сукупність закладів та установ, що відповідає соціальній структурі суспільства, сукупність соціальних умов та культурних зразків, які визначають стійкі форми соціальної поведінки та діяльності, систему поведінки згідно з цими нормами. В економічній сфері суспільної діяльності є такі інститути, як розподіл праці, власність, заробітна плата та ін., в політичній — держава, армія, партія і т. ін., в духовній — мораль, право, мистецтво, наука, релігія тощо. Соціальна філософія розглядає й такі

    інститути, як сім'я, виховання, культура.

    Функції цих інститутів досить своєрідні: вони заохочують діяльність осіб, що входять до них, і приймають як свої 'їхні домінантні норми. Інститути регулюють поведінку та діяльність, що суперечать цим нормам, контролюють та упорядковують їх згідно із своїми принципами. Розгалужена система інституціональності притаманна лише людству. Тваринний світ не має

    подібної системи. Інституціональ-ність діяльності — характерна риса соціальності людського життя. Вивчення його з цього боку — надзвичайно складне й актуальне завдання.

    Розгляд діяльності з боку інституціональності людського спілкування дає змогу говорити про суспільство як систему різноманітних та розгалужених стосунків між людьми — систему суспільних відносин.

    Вони виникають між людьми в процесі їхньої діяльності та спілкування, становлять суспільну форму діяльного спілкування, закріплюються й охороняються певними соціальними інститутами, постають як своєрідні магістралі нормативні системи, у відповідності з якими здійснюються діяльність і стосунки людей між собою. Суспільство — це система суспільних відносин людей у різноманітних підрозділах життєдіяльності.

    Соціально-філософський аналіз виходить з ширшого принципу: розглядає сукупність суспільних відносин безвідносно до поділу їх на первинні й вторинні, як такі, що в певних історичних умовах можуть відігравати як провідну, так і другорядну роль. З своїми рольовими функціями суспільні відносини можуть мінятись місцями. Наприклад,

    політика може передувати економіці, морально-культурне зубожіння нації може звести нанівець грандіозні економіко-соціальні задуми. Мистецтво управління суспільством вимагає теоретичного хисту у визначенні суспільних пріоритетів, а не догматичного посилання на те, що економічні підвалини мають обумовити інші соціальні процеси.

    Усі суспільні відносини органічно пов'язані між собою і проникають одне в одне. Більш-менш однозначне визначення їх можливе лише в абстракції, на рівні теоретичного аналізу. Реальне життя суспільства характеризується химерним плетивом суспільних взаємозв'язків і стосунків. Розібратись у цьому плетиві завжди надзвичйно важко.

    Суспільство — це єдина, цілісна система. Саме тому соціальна філософія обережно ставиться до інтерпретації її в контексті дилеми первинності — вторинності суспільних відносин, підкреслює їхній органічний взаємозв'язок,

    цілісність пізнання яких розцінює як більш евристичний принцип, ніж дилеми.

    Зазначена цілісність системи суспільних відносин позначається категорією спосіб життя, що замикає теоретичну модель суспільства, синтезує різноманітні життєві процеси, підводить їх до єдиної й незаперечної основи — людини як самоцілі суспільно-історичного розвитку.

    Спосіб життя — це синтетична характеристика сукупності типових видів життєдіяльності людей індивідів та соціальних спільнот у єдності з умовами життя суспільства. Спосіб життя охоплює всі сфери суспільства: працю і побут, суспільне життя й культуру, поведінку стиль життя людей та їхні духовні цінності. Він реалізується через діяльність, виробництво, в якому

    виділяються такі провідні елементи:

    Безпосереднє виробництво, розподіл, обмін, споживання.

    Звичайно, матеріальні та духовні блага створюються в сфері безпосереднього виробництва. Щоб було що споживати обмінювати, розподіляти, треба щось виробляти. Внаслідок цього

    робиться висновок про пріоритетність безпосерднього виробництва в системі способу життя людей. Все це не викликає сумнівів. Вони з'являються згодом, після аналізу реального життєвого процесу на основі абсолютизації визначальної ролі виробництва в суспільному житті й фактичному нехтуванні такими елементами, як розподіл, обмін, споживання, соціальна сфера, культура тощо.

    Пріоритетність виробництва за рахунок інших складових частин суспільної цілісності не забезпечить якісного способу життя. Він визначається не лише безпосереднім виробництвом, а й усією системою суспільних відносин. Спосіб життя відбиває також рівень розвитку духовної культури суспільства, наявні типи світогляду, моральні норми, ціннісні орієнтації, що реалізуються у вчинках і діях людей, у їхньому ставленні до праці, інших людей, різних соціальних груп і суспільства в цілому.

    Соціальна філософія наголошує на пріоритетності кожного елемента способу життя, на цілісності суспільства як соціальної системи, що функціонує завдяки виробництву й постає як живий організм з усіма особливостями економічних, соціально-політичних, ідеологічних, культурних, побутових, сімейних та інших соціальних відносин, які безпосередньо характеризують життєдіяльність людей.

    У центрі суспільства — людина. Без неї воно не існує. Які б матеріальні цінності не нагромадили люди — будівлі, знаряддя праці тощо — все це вмирає після того, як його залишили люди. Людина — суб'єкт і головна дійова особа суспільства. Цей висновок лишається незаперечним незалежно від теоретичних побудов та ідеологічних домінант суспільного розвитку.

    Якщо провести лінію між загальними підходами до вивчення суспільства і до вивчення сучасного українського суспільства, то варто сказати, що не дивлячись на свій менталітет, на географічне місце проживання, українське суспільство підпадає під загальні філософські погляди на суспільство, й продукує практично типові соціальні процеси, які відбувалися чи відбуваються серед населення інших країн.