Філософія



Меню

Реклама
Схожі статті:

Популярні записи

  • турция из перми 2015 горящие путевки цены

  • ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ НАУКИ

    Підвищення ролі науки в суспільстві, зростання її соціального престижу ставить високі вимоги до знань про науку. В сучасних умовах ці вимоги стрімко зростають, стимулюючи поглиблення досліджень сфери науки в більш повному обсязі, в єдності всіх її сторін. Такий аналіз науки передбачає звернення до її виникнення і розвитку.

    Передісторія науки, поява наукового знання сягає своїм корінням у глибоке минуле. Становлення науки пов'язане з таким ступенем розвитку людського суспільства, коли був

    нагромаджений певний мінімум наукових знань і здійснювалась передача їх у різних видах практичної діяльності.

    Практично зорієнтованим знанням спочатку була математика, теоретичним основам якої передували вимоги практичної діяльності. Тому історично першим способом організації математичного знання була так звана практична математика, яка виникає в стародавньому Єгипті і Месопотамії.

    Математичні тексти Стародавнього Єгипту і Месопотамії не містять розподілу знань на математичні дисципліни — геометрію та арифметику. Для них при встановленні схожості задач вирішальним моментом є не їхній математичний зміст, а чисто практичне призначення, тобто в одну групу об'єднані задачі, з якими доводиться мати справу в тому чи іншому випадку, виходячи з роду діяльності.

    Таким чином, наукове знання спочатку вплетене в реальну тканину життя. В подальшому відбувається виділення науки з реального практичного досвіду і поступове перетворення її у відносно самостійну форму людської діяльності.

    На відміну від практичної систематизації, найважливішою особливістю теоретичного

    способу систематизації математичного знання є логічний доказ, тобто перехід від одних

    положень до інших. У кінцевому підсумку це привело до якісного стрибка: утворилась

    чиста, або теоретична математика.

    У Стародавній Греції в VI ст. до н. е. наука насамперед математика існує вже як форма теоретичної свідомості. Античні греки, хоч і спирались на пізнавальний досвід древніх цивілізацій Сходу, однак математичні знання сприймали вже не як сукупність правил числення і розрахунку, а як особливого роду ідеальне буття.

    Характеристику науки вперше було дано Арістотелем. Він створює науку як особливу форму знання — знання заради самого знання — і в досягненні його бачить вищу мету людської діяльності.

    Особливості середньовіччя, і насамперед виняткове становище релігії в феодальній Європі, сприяли появі іншої особливості середньовічного вчення про природу, яка не властива науці періоду античності і повністю зникла в науці Нового часу. Це — алегоричність і більш моралістична спрямованість середньовічних трактатів про природу. В середні віки наука виступала служницею теології у вигляді схоластики.

    Швидкий розвиток промисловості і торгівлі, переворот у науковому світогляді, здійснений Коперником, який завдав першого удару по схоластичній філософії і теорії, ряд досліджень і відкриттів у галузі механіки, оптики, магнетизму, техніки, біології, висунутих вимогами практичного життя, — все це було пов'язане з широким розвитком природознавства і наочно демонструвало відмінність нової епохи від попередньої. Відтоді починається звільнення науки від теології і формується її самостійність.

    Успіхи природознавства епохи Відродження створили нову об'єктивну основу виникнення філософського дослідження науки, а необхідність та неминучість боротьби з схоластикою стимулювали даний процес.

    Подальший розвиток науки привів до синтезу органічного поєднання теоретичних і

    емпіричних методів дослідження. Такий тип наукового пізнання характерний для науки

    Нового часу. Родоначальником нового індуктивного методу дослідження став Ф. Бекон.

    Наука, за Беконом, є історичний продукт людської діяльності.

    Лише у XVIII ст. завершився процес відокремлення від єдиного наукового знання таких важливих галузей природничих наук, як фізика, хімія, математика, біологія та інші. Більш чітко почав визначатися і предмет філософії.

    На межі XVIII і XIX ст. під впливом французької буржуазної революції зародилася нова концепція, яка нерозривно пов'язала прогрес науки з суспільним прогресом.

    Родоначальником цієї концепції став французький просвітитель, філософ та політичний діяч буржуазної революції Ж. А.Кондорсе.

    Промислова революція призводить до розвитку капіталізму і виникнення науки нового типу — вона починає перетворюватися в безпосередню продуктивну силу суспільства. Таке перетворення відбувається шляхом удосконалення методів виробництва, пошуку та використання нових джерел енергії і створення штучних матеріалів, вдосконалення транспорту і скорочення часу перевезень людей та вантажів, зростання

    врожайності сільськогосподарських рослин тощо.

    Розглядаючи науку як діяльність з вироблення знань, можна виявити критерій її періодизації, що покликана виражати функції цього виробництва, причому функції соціальне орієнтовані. Виникає питання: з якою соціальною метою продукуються наукові знання? Чи покликані вони брати участь у технологічному перетворенні природи чи у виробництві самої людини, в розвиткові її духовного світу? Обидва ці види виробництва сприяють взаємному прогресові; наукові знання використовуються по-різному в різні історичні епохи розвитку суспільства.

    Розглядаючи такі питання, необхідно визначити основну цільову орієнтацію науки в

    суспільстві, оскільки лише вона може служити справжнім критерієм її періодизації.

    Відповідно до цього критерію в історичному генезисі науки можна виділити три основних

    періоди.

    1 Переважно особистісно-світоглядна орієнтація науки: від її виникнення до Галілея і Ньютона. Основною метою наукової діяльності в соціальному плані було формування

    загального уявлення про світ і місце в ньому людини.

    2 Переважно технологічна, матеріально виробнича орієнтація науки: починаючи з XVII ст. і до сучасності. Технічна орієнтація науки була за результатами революційною як для техніки, так і для самої науки. Техніка стає певною силою знання і все більше залежить від успіхів наукових досліджень. Наука стає фактором виробничого процесу, який у свою чергу стає сферою її застосування. В цьому аспекті і виражається сутність нової цільової орієнтації науки, нового історичного етапу її розвитку.

    3 Орієнтація на розвиток інтелектуального творчого потенціалу особистості сучасний етап. Якщо розвиток виробництва в XIX ст. здійснювався за рахунок удосконалення машин і технологічних процесів, то в наш час він рухається вперед також і за рахунок духовного вдосконалення самої людини. В ході науково-технічного прогресу інтелектуальний, духовний розвиток людей стає провідним фактором зростання матеріального виробництва.

    Все це є підставою для висновку про зміну в наш час основної цільової орієнтації науки, про те, що вона більш чітко проявляється в тенденції як наука, орієнтована на розвиток інтелектуально творчого потенціалу людини.

    Розвиток науки в сучасному суспільстві спричиняє вертикальну інтеграцію науки — тенденцію до все більшого зближення науки з практикою, а в зв'язку з цим — до зближення між фундаментальними і прикладними науками. Відбуваються суттєві зміни в науці як системі знання, поглиблюються процеси диференціації та інтеграції наукового знання.

    Результатом диференціації є поява окремих теоретичних систем і виділення їх у самостійні галузі науки із своїм предметом, мовою і методом. Диференціація наукового знання супроводжується його інтеграцією, що являє собою не просто об'єднання існуючих систем у щось єдине, не суму знань, досягнутих різними науками, а прагнення в процесі

    взаємозв'язку запозичити один у одного і методи, і мову, щоб застосувати їх для вивчення

    свого об'єкта. Інтеграція шляхом перенесення методів і мови науки є одним із показників

    глибокої єдності сучасного наукового знання.

    Для сучасної науки характерним є посилення взаємозв'язків між великою кількістю

    різноманітних галузей, інтегративних тенденцій у розвитку кожної із них.

    Інтеграція охоплює чітко відокремлені одна від одної науки і означає процес, пов'язаний з підпорядкуванням окремих наук, що виділяються, цілісній структурі концептуального каркасу висхідного знання. В той же час інтеграція виявляється результатом зближення раніше незалежних наук і сприяє міжнауковим взаємодіям, формуванню інтегративних наук наприклад, кібернетики, біохімії, молекулярної біології.

    Важливим стимулом розвитку наук і їх інтеграції є практична суспільно-виробнича

    діяльність людей. Наука як система знання виступає в той же час і як тип діяльності,

    пов'язаний з перетворенням світу. Таким чином, інтегративні тенденції породжуються і

    потребами соціально-економічного характеру.

    Тенденція до інтеграції наук відображає універсальний характер руку матерії та її основних атрибутів — простору, часу, причинності, можливості і дійсності та ін. Суттєву роль у посиленні взаємодії наук відіграє принцип розвитку, що характеризує як загальність, так і спрямованість, необоротність процесів мінливості в об'єктивному світі.

    Інтеграція і диференціація діалектичне взаємопов'язані. Диференціація виступає як форма виділення нових концепцій із знання, що стало традиційним, причому стара концепція може

    виступати як хронічний випадок нової із збереженням її значення для певного кола явищ

    прикладом є співвідношення класичної і квантової механіки. Але в процесі диференціації

    розвиваються теорії, які починають наближатися між собою, формуючи загальний

    концептуальний апарат і сприяючи дальшому синтезу знання. Суміжні галузі різних наук

    зливаються, утворюючи нові дисципліни. Так виникає нова наука, що виділяється із старої.

    Разом з тим киплячий шар наукового знання, що безперервно оновлюється, стає основою

    міждисциплінарного і міжнаукового синтезу.

    Центральною проблемою інтеграції наук і синтезу знання є проблема співвідношення наук. Інтеграція передбачає встановлення і посилення взаємозв'язків між науками.

    Саме діалектичний синтез становить зміст зростаючого взаємозв'язку наук, а інтеграція виступає як форма цієї взаємодії. Особливу роль виконує філософія, яка володіє

    універсальним категоріальним апаратом і пронизує все інтелектуальне поле сучасних

    базисних наук.

    Взаємодія наук, поряд з їх диференціацією та інтеграцією, виступає як закономірність розвитку наукового знання. Взаємодія здійснюється у вигляді диференціації та інтеграції, які виступають внутрішньо взаємопов'язаними і взаємопроникаючими сторонами руху наукового знання до єдності. В інтеграції наук взаємодія виступає як одна з її динамічних сторін. Відповідно поняття взаємодія наук має вужче значення, специфічний зміст порівняно з поняттями інтегративний процес, інтеграція науки.

    Досліджуючи взаємодію природничих, суспільних та технічних наук, необхідно враховувати не лише об'єктивні предметні основи, а й діяльні фактори та характеристики, тому що згадані науки відрізняються і за суб'єктом діяльності, і за методами, використовуваними прийомами, метою дослідження та ін.

    Є також поділ суспільних, природничих і технічних наук на фундаментальні та прикладні науки дослідження, що взаємодіють між собою. При взаємодії фундаментальних і прикладних наук потрібно враховувати і той факт, що деякі фундаментальні науки можуть

    користуватися апаратом інших фундаментальних наук, які в такому випадку самі набувають

    рис прикладного знання.

    Інтегративні потенції перш за все виявляються у використанні принципів загального зв'язку явищ і матеріальної єдності світу. Разом з тим і інші принципи, закони та категорії філософії відіграють істотну роль в інтеграції наук про природу і суспільство, оскільки вони на загальному рівні відображають істотні взаємозв'язки між атрибутами та властивостями

    матерії, між буттям та свідомістю.

    Філософія, з одного боку, узагальнює інтегративні тенденції в окремих науках, а з другого, — виконуючи методологічні функції пізнання, здійснює як синтез знання в окремих наукових дисциплінах, так і зовнішній синтез між дисциплінами та їхніми основними підрозділами.

    Філософія, що є ядром таких інтегративно-загальнонаукових форм пізнання, як методологія, світогляд, наукова картина світу безпосередньо через них справляє великий вплив на зближення наук про природу і суспільство, на розвиток техніки.

    Вивчення взаємозв'язків суспільних, природничих і технічних наук значною мірою збігається

    з проблематикою міждисциплінарних досліджень. У той же час між двома цими групами

    проблем є певні відмінності. В цілому проблематика міждисциплінарних досліджень більше

    пов'язана з внутрішньонауковим процесом, а проблематика взаємозв'язку наук — з

    розглядом їх соціального контексту.

    Формування міждисциплінарної галузі пов'язано з наявністю важливого комплексу

    проблем, для вирішення яких необхідно звернення до науки, і таких формулювань цих

    проблем, які б дали змогу розглядати їх як наукові завдання.

    Розвиток будь-якої галузі науки має чотири фази. Перша фаза є латентною, вона починається з виникнення зародкових робіт, роль яких встановлюється, звичайно, тільки при подальшому історичному аналізі. Друга фаза — період початкового оформлення і розвитку ідей. Вона характеризується вибуховим зростанням інформації при менш швидкому зростанні кількості авторів. У третій фазі — період експлуатації ідей — галузь

    стає доступною для освоєння ширшому колу авторів. Кількість авторів і публікацій помітно

    зростає, але темпи цього зростання знижуються. В цей період уданій галузі можуть

    зародитися гарячі точки, які з часом відділяються від неї і перетворюються в самостійні

    галузі досліджень. Четверта фаза названа періодом насичення: галузь вичерпує себе,

    основні ідеї переходять у підручники. Далі можливий розпад на декілька галузей або зникнення як самостійної галузі досліджень.

    Якщо в тій чи іншій галузі науки відбувається докорінна ломка системи основних наукових понять, теорій, принципів і законів, відбувається повна перебудова методу мислення вчених, самого способу розуміння і пояснення пізнаваного світу, то в даному випадку ми маємо справу з науковою революцією.

    Наукова революція як закономірність розвитку науки має дві функції, які вона інколи

    виконує одночасно у взаємозв'язку, а інколи — послідовно, одну за одною. Перше завдання

    наукової революції її перша функція має негативний, критичний, руйнівний характер:

    Потрібно рішуче, революційним шляхом, до самих підвалин зруйнувати всю систему старих понять, теорій, принципів і законів даної науки. Без виконання цього

    революційно-критичного завдання не може бути усунута основна перешкода для розробки і

    прийняття нових поглядів, нового способу мислення вчених, не може бути розчищений

    шлях для проникнення в науку нових ідей і положень.

    Друге, причому найважливіше, завдання наукової революції є позитивне, конструктивне, творче: необхідно виробити, обгрунтувати і утвердити в науці систему нових понять, теорій, принципів і законів, а разом з цим — нове мислення вчених, новий спосіб сприйняття і розуміння світу, який вивчається ними. Без виконання цього позитивного, творчого завдання наукова революція не може бути доведена до свого логічного реального

    завершення.

    Внаслідок наукових революцій відбуваються суттєві зміни в структурі наукового знання, в побудові наукових теорій. Сучасна наука характеризується виникненням метатеорій і метанаук як специфічних форм наукового знання, прагненням усвідомити основи, що лежать у фундаменті побудови наукових теорій.

    Сучасне наукове знання набуло до краю абстрактного характеру, оскільки важко встановити зв'язок його понять з об'єктивною реальністю. Проте це не зробило його менш практичним, навпаки, абстрактні теоретичні системи науки нашого часу дають можливість в принципі оволодівати і керувати різними процесами природи.

    Аналіз науки як цілісної системи обумовлений її багаторівневою сутністю. Сучасна наука досліджується у найрізноманітніших аспектах: політико-економічному, історико-науковому, наукознавчому, державознавчому, етичному, естетичному, прогностичному, психологічному та ін. Вирішальне значення для правильного визначення шляхів подальшого розвитку науки мають філософський, особливо логіко-гносеологічний і соціологічний аспекти дослідження.

    З позицій логіко-гносеологічного підходу, наука розглядається як система знань. Наукове знання являє собою ідеальне утворення, специфічне духовне явище, необхідний компонент науки, без якого вона не існує як цілісність. Однак наукові знання — це ще не наука в справжньому розумінні. Такою наука стає лише тоді, коли здійснюється процес створення нового знання. Продуктом науки є нові знання.

    Дослідження процесу виникнення нового наукового знання в цьому аспекті передбачає свій підхід до проблеми, інший, ніж той, який необхідний при логіко-гносеологічному аспекті аналізу того ж процесу.

    Розуміння науки як системи знання цілком правомірне, оскільки її функцією є пізнання. І, звичайно, такий підхід до науки може бути цілком придатним для логіки науки. Але його обмеженість відразу виявляється, як тільки підійти до науки як до складного явища, спробувати з'ясувати її закономірності і соціальні функції.

    При вирішенні цих питань логіко-гносеологічний підхід виявляється не достатнім, і його потрібно доповнити соціологічним аналізом науки. Соціологічний аналіз науки призводить до розуміння її як форми наукової діяльності, галузі духовного виробництва, певного соціального інституту.

    У рамках духовного виробництва вихідними для розуміння і аналізу сутності науки

    виступають уже не самі наукові знання, а діяльність щодо їх виробництва — наукова праця.

    Тому аналіз науки як системи знання має бути доповнений її дослідженням як специфічного

    виду духовної праці. Наука — не лише сума знань, це система знань, що постійно

    розвивається і одночасно є специфічним видом духовного виробництва. Як система знань

    наука існує і як реальний факт, передусім у самому процесі наукової діяльності, і як

    результат наукової діяльності. Соціологічний аналіз науки передбачає також розгляд її як

    певного соціального інституту. В науці як складній соціальній системі закладено свій механізм розвитку. Тому поняття соціальний інститут має сприяти виявленню внутрішньої суперечливості науки і механізмів її розвитку.

    Аналіз інституціоналізованої науки як форми організації суспільних відносин у науковій діяльності дає змогу виділити такі її основні сторони. Наука як соціальний інститут являє собою організацію людей, що займаються науковою діяльністю. Внутрішньонаукові стосунки набувають характеру зв'язку між суб'єктами наукової діяльності а також щодо матеріальних засобів її здійснення.

    Тому наука як соціальний інститут є організацією не тільки людей, що займаються

    науковою діяльністю, а й організацією її матеріально-технічної бази. Люди, професійно

    зайняті науковою діяльністю, і матеріальні засоби здійснення цієї діяльності є тими

    елементами, які необхідно організовувати в соціальний інститут.

    Отже, наука як соціальний інститут являє собою об'єднання професійно зайнятих науковою діяльністю людей і матеріальних засобів її здійснення у вигляді системи організацій і установ для виконання'функ-цій свідомого і цілеспрямованого керування науковою діяльністю.

    Іноді, визначаючи науку, намагаються визначити її сутність з допомогою кількісного

    переліку всіх її сторін і проявів. Так, у Філософському словнику наука визначається як

    сфера дослідницької діяльності, спрямована на виробництво нових знань про природу,

    суспільство і мислення, яка включає в себе всі умови і моменти цього виробництва, з їх

    знаннями і здібностями, кваліфікацією і досвідом, з розподілом і кооперацією наукової

    праці; наукові установи, експериментальне і лабораторне обладнання; методи

    науково-дослідної роботи; понятійний і категоріальний апарат; систему наукової

    інформації, а також усю суму наявних знань, що виступають як передумови або засоби чи

    результати наукового виробництва. Ці результати можуть також виступати як одна з форм

    суспільної свідомості.

    Безперечно, наука — надзвичайно складний і багатоаспектний соціальний феномен. Вона одночасно є системою об'єктивних знань і певним видом діяльності людей, засобом

    пізнання світу, найважливішим фактором розвитку виробництва і знаряддям перетворення

    світу.

    Оскільки наукове визначення є стислим вираженням сутності предмета, до нього мають увійти не всі властивості, сторони і зв'язки науки, а тільки найбільш суттєві. Разом з тим, визначаючи поняття наука, слід завжди мати на увазі її багаторівневу сутність,

    враховувати зміни обсягу і змісту цього поняття в процесі суспільного розвитку. Кожне

    наукове поняття виникає в певних історичних умовах. Але в зв'язку з тим, що процес

    пізнання безперервний, відбувається і безперервна зміна змісту понять, які поглиблюються,

    розширюються, збагачуються, уточнюються, стають більш конкретними. При цьому слід

    пам'ятати про умовне і відносне значення всіх визначень взагалі, які ніколи не можуть охопити всебічні зв'язки і явища в їх повному розвитку.

    Системний підхід до вивчення науки дає можливість виявити її внутрішню природу як певну цілісну систему, що являє собою органічну єдність взаємопов'язаних сторін: наукового знання і наукової діяльності. Будучи такою системою, наука виконує роль соціального інституту.

    Для того, щоб здійснити синтез згаданих проявів науки, необхідно зафіксувати їхню

    внутрішню єдність. Тому наукове знання і наукову діяльність треба розуміти як діалектичні

    протилежності, тобто як щось єдине і в той же час відмінне в собі. Очевидно, ця проблема

    може бути правильно вирішена, якщо 'їх уявити як систему соціальної діяльності,

    субстанцією якої є наукове знання.

    Іншими словами, система наукової діяльності являє собою процес циклічного руху

    наукового знання. Наукове знання в цій системі переходить із стану спокою в стан розвитку,

    тобто із стану опредме-ченої наукової діяльності в стан живої наукової діяльності, і навпаки.

    Уявлення про науку як цілісну соціальну систему необхідно насамперед для того, щоб розкрити внутрішній механізм її саморозвитку. Такий підхід до науки дає можливість

    виробити системне уявлення про її внутрішню структуру.

    Наука, таким чином, виступає як соціальний організм, який охоплює діяльність людей, спрямовану на отримання наукового знання, засоби цієї діяльності і безпосередній продукт — наукове знання. Ядром такого організаму є наукова діяльність, без якої немає інших компонентів науки. Цілісність же його базується на тому, що наука завжди виходить не лише із пізнання дійсності, а й з наявного наукового знання; наукове знання в свою чергу активно впливає на неї і органічно вплітається в її такнину, тобто є продуктом попередньої і засобом наступної наукової діяльності. Розгляд науки як єдності опред-метненої діяльності знання і живої діяльності отримане знання долає традиційну обмеженість логіко-гносеологічного і філософсько-соціологічного підходів до неї.

    Розглянуті складові елементи системи наука, нерозривно пов'язані між собою,

    зумовлюють здатність науки виконувати певні соціальні функції, що відіграють важливу

    роль у розвитку суспільства. Реалізуючи свої соціальні функції, наука включається в процес

    розвитку як його інтегруючий фактор, а цілі суспільства стають органічними стимулами

    розвитку науки. Соціальні функції науки носять об'єктивний характер і визначаються

    суспільними потребами.

    З точки зору взаємовідносин суспільства і науки, головною функцією є практична,

    прикладна її функція. Призначення науки не лише пояснювати світ, а й перетворювати його, ставати безпосередньо продуктивною силою суспільства. Концентроване вираження практична функція науки знаходить в умовах науково-технічного прогресу. Реалізація цієї практичної функції спричинила до формування системи ланок, необхідних для втілення відкриттів фундаментальних наук у технічні пристрої для впровадження їх у виробництво.

    Відкриваючи об'єктивні закони розвитку природи і суспільства, наука сприяє розвиткові суспільного виробництва, всіх сфер діяльності. Тому практична функція науки тісно пов'язана з гносеологічною.

    У міру розвитку науки постійно розширюються можливості пізнання дійсності. Це означає, що чим вищий рівень розвитку науки, тим ширші можливості для подальшого пізнання дійсності.

    Пізнавальна і практична функції науки зумовлюють одна одну, виступають в діалектичній єдності. Разом з тим, пізнання здійснюється насамперед заради практичних цілей, і, отже, гносеологічна функція в цьому плані підпорядкована практичній.

    Різні галузі знання реалізують гносеологічну функцію не однаковою мірою. Технічні науки покликані безпосередньо обслуговувати матеріальне виробництво, тому вони мають

    прикладне значення. Природничі і гуманітарні науки переважно виконують пізнавальну

    роль.

    У сучасних умовах спостерігається виникнення і розвиток прогностичної функції науки як

    основи управління суспільними процесами. Наукові знання допомагають передбачити

    спрямованість розвитку дійсності.

    Від науки чекають не лише розробок способів прискорення зростання виробництва, а й відкриття нових напрямків його розвитку, нового типу його організації. Це принципово нові суспільні потреби, і в такій формі вони ніколи перед наукою не ставились. За допомогою науки можна передбачити виникнення суспільних та природничих явищ, і це є показником її внутрішньої зрілості й ефективності.

    Відзначаючи зростаючу роль науки для практики, дедалі ширше використання її в

    різноманітних сферах людської діяльності, не можна прагматично розуміти науку лише як

    засіб, від застосування якого можна чекати певної користі. Наукове знання є цінністю як

    результат людської праці, як основа формування наукового світогляду людей.

    Засвоєння людиною наукових знань робить їх елементом культури, внаслідок чого питома вага науки в духовному житті суспільства надзвичайно зростає. Наука сприяє формуванню наукового світогляду. Це означає, що наука як система знань і специфічний вид діяльності виконує певні культурно-світоглядні функції в суспільстві.

    В реальному! житті, однак, всі соціальні функції науки тісно взаємопов'язані, ніколи не виявляються в чистому вигляді, відокремлено. В процесі своєї історії вони постійно

    змінювались, принципово змінювалась і сама наука, розуміння її предмета і мети.

    Наука як система знання виконує певні логічні функції. Тоді, коли наука існувала в

    Формі нерозчленованого цілого, у неї взагалі не могло бути ніякої логічної структури, тому що не було створено чітких наукових теорій з певною структурою, системою доказів та ін. Фіксація деяких фактів, геніальні здогадки, фантастичні уявлення — от що становить зміст

    нерозчленованої науки. Логічну структуру наука стала набувати, коли з неї почали

    виділятися окремі галузі з відносно строгими науковими теоріями.

    Набуття наукою логічної структури передбачає насамперед чітке визначення предмета її вивчення, особливості якого багато в чому визначають науку.

    Оскільки науки відрізняються за предметом, мірою зрілості розвитку, можна говорити про своєрідність логічної структури кожної науки. Для логіки ж наукового дослідження надзвичайно важливо виявити логічну структуру побудови науки взагалі. Ця структура буде носити певною мірою характер ідеалу, до якого мають прагнути науки в своєму розвитку.

    Не можна виявити логічну структуру науки шляхом порівняння структур різних галузей знань на всіх етапах їхнього історичного розвитку і знаходити загальне в 'їхній побудові. Є

    лише один шлях: розглядати сучасні зрілі галузі наукового знання, в яких найбільш чітко

    виражена і уже осмислена структура. На основі аналізу цих галузей знання слід помітити

    тенденцію в розвитку структури науки, що утворює реальний ідеал наукового знання.

    Елементами логічної структури науки є: 1 основи, 2 закони, 3 основні поняття, 4 теорії,

    5 ідеї.

    Основи науки. Потрібно виділити два види основ науки: ті, що перебувають за її межами, і ті,

    що входять у саму систему науки. Основою будь-якої науки і всього знання в цілому є

    матеріальна дійсність і практична діяльність людини. Перша становить об'єктивний зміст

    будь-якої науки, оскільки всі науки мають справу з відображенням закономірностей руху

    явищ об'єктивного світу. Друга — критерій істинності наукових теорій.

    Але ні сама матеріальна дійсність, ні практика як така не входять у систему будь-якої науки і

    навіть наук в цілому. Вони включаються в систему наукового знання уже відображеними в

    свідомості людини:

    Одне — у вигляді теорій, принципів, аксіом, законів науки, інше — в формі певного

    логічного способу побудови і доказу наукових теорій. В першій відображені закономірності,

    властивості об'єктивної реальності, в другій — у формі логічних фігур закріплюється

    практична діяльність людини.

    Основи науки, що входять в її систему, становлять насамперед ті її теоретичні положення, які

    виражають загальні закономірності предмета даної науки, що розглядаються якоюсь мірою з певного боку у всіх її теоріях. Ці

    положення беруться за основу при логічній побудові даної науки. Наприклад, в геометрії

    такими положеннями виступають її аксіоми, що розкриваються у вигляді визначень,

    постулатів, загальних понять.

    Крім того, в структурі науки можна виділити три блоки основ: 1 ідеали і норми наукового

    пізнання; 2 наукова картина світу; 3 філософські основи.

    Наукове знання регулюється певними ідеалами і нормами, що виражають цільові установки

    науки. Це — ідеали і норми доказовості і обгрунтованості знання. Це ті основні форми, в

    яких реалізуються і функціонують ідеали і норми наукового пізнання.

    Другий блок основ становить наукова картина світу, яка вміщує в собі загальні уявлення

    про світ. Ця загальна наукова картина світу включає уявлення про природу і суспільство.

    Уявлення про структуру і розвиток природи називають природничо-науковою картиною

    Третій блок основ науки представлений філософськими основами, що включають в себе ідеї

    та принципи, які обґрунтовують ідеали і норми науки, з одного боку, наукову картину світу

    — з другого. При цьому філософські основи науки забезпечують входження наукового

    знання в загальну тканину культури людського суспільства.

    Закони науки. Якщо основи науки стоять на верхній сходинці ієрархії логічної структури

    науки, то закони — на найнижчій. Закони, по суті, виконують функцію фактичної бази

    науки: відображають предмет даної науки і носять всезагальний характер. Як факти закони

    носять достовірний характер; в процесі розвитку науки вони не спростовуються, змінюється

    тільки сфера їхнього застосування. Закони науки — об'єктивно істинні.

    Функції законів виступають принципами істинного знання, що є в даній науці. Поняття

    закон і принцип у науці одноступеневі й важко розрізняються. Закон стає принципом,

    коли він виконує логічну функцію в систематизації знання, служить вихідним положенням у

    побудові теорії, в дослідженні нового знання. Закони становлять кістяк теоретичних побудов,

    а відкриття закону —'одне із головних завдань будь-якого наукового дослідження.

    Основи, закони науки існують у формі понять або їх системи. Наука відображає свій

    предмет у поняттях, без яких не можна побудувати жодної теорії. Поняття науки за своїм

    місцем і значенням неоднозначні. Є поняття фундаментальні для даної науки; вони

    відображають загальні закономірності предмета, що вивчаються нею, і мають відношення,

    по суті, до всіх її теорій. Є поняття, які відносяться тільки до окремих її теорій; вони

    відображають окремі сторони, моменти предмета даної науки.

    550

    Історія розвитку науки показує, що аналіз та перегляд вихідних понять інколи призводить до

    революційних змін у ній. Поняття в науці виступає у вигляді системи, що утворює теорію.

    Теорія є найвищим рівнем синтезу знання. В ній воно досягає певної міри повноти і

    завершеності, набуваючи водночас безумовного характеру. Окремі поняття науки

    абстрактні і суб'єктивні. В теорії, яка є вираженням чогось цілого, тенденцією розвитку

    предмета, проявляється об'єктивність змісту понять науки.

    Теорія — особлива форма пізнання, що має свою структуру. Загальне для всіх теорій те, що

    вони є системою знань. Йдеться про те, що в науковій теорії судження і поняття певним

    чином пов'язані між собою, утворюють певну цілісність.

    Але не кожна сукупність понять і суджень становить наукову теорію. Необхідно, щоб ця

    система знання описувала і пояснювала явище, виявляла закономірні зв'язки, знання яких

    необхідні для практичної і теоретичної діяльності людини.

    Судження і поняття в теорії становлять певну єдність, що знаходить своє вираження в

    об'єднуючому началі, яке відображає важливий для даної сукупності явищ зв'язок. Таким

    чином, теорію можна визначити так: система наукового знання, що описує і пояснює певну

    сукупність явищ, дає знання реальних основ висунутих положень і зводить відкриті в даній

    галузі закономірні зв'язки до єдиного об'єктивного начала.

    Сучасна формальна логіка бачить в теорії мову — систему знаків, пов'язаних між собою за

    певними, заздалегідь заданими правилами, і тільки з цього боку вона займається логічним

    аналізом теорії.

    Функція теорії — не тільки звести в систему досягнуті результати пізнання, а й служити

    шляхом до нових понять, законів, які глибше і повніше відображають досліджуваний

    предмет.

    Слід також відзначити, що починаючи з XIX ст. відбувається створення теорій, які

    об'єднуються в одну на основі єдиної ідеї.

    Для розуміння суті цього процесу необхідно з'ясувати логіко-гносео-логічну функцію ідеї, в

    якій органічно поєднуються два моменти, необхідні для науки: об'єктивно-істинне

    відображення дійсності і створення форм її перетворення із встановленням засобів

    практичної їх реалізації. Перший момент виражає споглядальну сторону знання, а другий —

    дієво-практичну. В ідеї вони злиті воєдино і завдяки цьому ідея виступає своєрідним

    гносеологічним ідеалом, до якого прагне пізнання. Зрештою, наука створює теорії для того,

    щоб творити ідеї — форми, в яких людина здійснює свою мету щодо перетворення

    дійсності. Щоб утвердити себе в світі, знання мусить стати ідеєю.

    В ідеї об'єктивне підноситься до рівня мети і прагнень суб'єкта, створений

    об'єктивно-істиний образ стає його внутрішньою потребою, тим, що він має внести в світ у процесі своєї практичної діяльності. Це з одного боку. А з другого — в ідеї цілі і прагнення людини набувають об'єктивного характеру, і через свою об'єктивну істинність, через матеріальну діяльність самі стають об'єктивною реальністю.

    Щоб сформувати ідею, потрібні знання не тільки про об'єкт, а й про суб'єкт, його мету і

    прагнення, суспільні потреби, про засоби і шляхи втілення теоретичного знання в життя.

    Ідея виступає як ідеал у кількох аспектах: у ній в концентрованому вигляді виражені

    досягнення наукового знання. Вона містить у собі прагнення до практичної реалізації, до

    свого матеріального втілення, містить знання про саму себе, про шляхи і засоби своєї

    об'єктивізації.

    Будь-яка наукова ідея — історично минущий ідеал пізнання, який з часом перестає бути

    ідеалом, а суб'єкт досягає знання більшої об'єктивності і повноти з більшими реальними

    можливостями для реалізації, а тому створює новий ідеал.

    Ідея — це кінець знання і початок речі. Ідея реалізується не тільки в практичній, айв

    теоретичній діяльності людини. В будові науки ідея виконує синтезуючу функцію, об'єднує

    знання в певну єдину систему теорій. Синтезуюча функція ідеї випливає з її природи. В ідеї

    відбито пізнання фундаментальної закономірності, яке дає основу для об'єднання понять і

    теорій. В ідеї знання досягає вищого ступеня об'єктивності, що створює умови для синтезу

    попереднього знання.

    Розвиток сучасного наукового знання, що за своїм характером є інтегральним, вимагає

    подальшого поглиблення суміжних досліджень у науці. Інтегративні процеси в сучасній

    науці роблять необхідним міждисциплінарний, комплексний підхід до досліджуваних

    проблем. Такий підхід стає однією з головних особливостей розвитку науки в сучасних

    умовах, оскільки в його основі лежать глибокі якісні перетворення в практиці

    науково-технічного і соціального прогресу, що зумовлює зміцнення зв'язків між різними

    структурними рівнями об'єктів, прискорення темпів пізнавальних процесів.

    Складний і взаємозалежний характер сучасного'суспільного розвитку обумовлює зміни не

    лише в змісті, а й у структурі пізнання, виникнення його нових напрямків і рівнів.

    З'являються особливі напрямки досліджень, які виступають міждисциплінарними,

    комплексними як за характером, так і за використаними засобами.

    Разом з тим виникає необхідність не лише виявлення для дослідження нових комплексних

    проблем, а й аналізу, що передбачає глибокий зв'язок науки з людиною, її єдність з

    культурою в цілому, людське призначення наукових знань, їхню культурну цінність. На

    шляху такої інтеграції культури і науки найбільше виявляється гуманістична спрямованість наукових досліджень, що набуває сьогодні не лише теоретичного, а й зростаючого практичного значення.

    Характер і спосіб функціонування науки в суспільстві обумовлені не лише потребами

    технічного розвитку, інтересами матеріальної практики, а й більш загальними цілями

    культурного порядку. Наука в своєму розвитку також виявляє формуючий вплив на

    характер і зміст усіх культурних процесів у суспільстві, породжуючи при цьому якісно нову

    культурну ситуацію. Зміст наукового знання, характер розвитку в суспільстві можна

    правильно зрозуміти і всебічно розкрити, якщо врахувати входження науки в загальний

    культурний контекст. Тому важливо розкрити також соціокультурний механізм

    функціонування науки, визначити її загальнокультурну значимість, цінність з точки зору

    історичної перспективи.

    Наука не лише співвідноситься з культурою, а й відноситься до неї. Інакше кажучи, — наука

    має власну культурну сутність, оскільки освоєння людиною об'єктивного світу процес

    творення другої природи власне і є вираженням культури.

    У сучасних умовах наука все більше перетворюється із засобу технічного прогресу, в

    органічну частину соціального і культурного розвитку, що охоплює не лише ставлення

    людини до природи, а й її ставлення до інших людей і до самої себе. Тут поєднуються

    технологічні, культурні та гуманістичні потенції науки.

    Результатом цього процесу є зростання продуктивності суспільної праці, причому не лише

    за рахунок нової техніки, а й за рахунок її поєднання з підвищенням культури праці. Тому

    технічне застосування наукового знання виступає культурною силою, культурним

    феноменом, оскільки воно одночасно є і процесом розвитку самої людини.

    Безпосереднім завданням науки є досягнення об'єктивно правильного знання про дійсність і

    на основі цього — створення більш ефективних та доцільних засобів і джерел виробництва

    матеріальних благ. Однак ні знання самі по собі, ні матеріальні блага не є метою розвитку

    людини. Вони слугують лише основою для вирішення фундамен-тальнішого завдання —

    всебічного розвитку людських сутнісних сил.

    Система знань входить у культуру тією мірою, якою вони розпред-метнюються в творчій

    діяльності — у виробництві, в мистецтві тощо, тобто в будь-якій сфері освоєння людиною

    дійсності. Як процес виробництва нового знання, наука тим самим є виробництвом людини

    як суб'єкта культурно-історичного процесу. Цей суб'єкт має формуватись не як функція

    власної професійної діяльності, а як цілісна особистість, як представник суспільства, тобто

    універсально.

    Розкриваючи за допомогою науки закономірності природного і суспільного розвитку,

    перетворюючи на цій основі об'єктивні умови своєї праці і спілкування, люди створюють

    такі форми життєдіяльності, які мають відповідати їхньому культурному призначенню.

    Лише усвідомлення і практична реалізація дійсно культурної потреби людини в науці надає її

    розвитку справді гуманістичного характеру.

    У зв'язку з тим, що наука орієнтується на розвиток творчого потенціалу людини, вона стає

    органічним компонентом культури, а також фактором, що визначає тип цієї культури. Все

    це надає науці гуманістичної орієнтації. Не тільки наука детермінує культуру, а й культура

    впливає на появу у науки нової якості — гуманістичної спрямованості. Гуманістична

    спрямованість науки є джерелом могутніх моральних стимулів наукової творчості.

    Наука в сучасних умовах характеризується тим, що чим далі, тим більше вона стає

    співвідносною з людськими потребами, що виражаються ке лише у вигляді соціальних цілей,

    а й безпосередньо. Досягається це завдяки підвищенню ролі людини як суб'єкта наукової

    діяльності. Крім того, наука все більше проникає не лише в суспільне, айв індивідуальне

    життя людини, суттєво перетворюючи його. В результаті цього наука стає ще більш

    залежною від суспільства, але разом з тим цей зв'язок індивідуалізується, набуваючи

    особистісного характеру. ''

    Перед людством всім ходом об'єктивного розвитку історії поставлено завдання, від

    вирішення якого залежить і майбутнє науки — змінити соціальну спрямованість розвитку

    науки і зробити її органічним елементом гуманістично орієнтованої культури. Наука дедалі

    більше стає тією культурною силою, яка в поєднанні з художньо-практичним освоєнням

    світу і поглибленням моральних засад суспільства виступає одним із найважливіших і

    найнеобхідніших факторів не тільки перетворення зовнішніх умов людської життєдіяльності,

    а й творчого розвитку самої людини, її потреб і здібностей. Тісний внутрішній інтегративний

    зв'язок між розвитком індивіда та розвитком сучасної науки стає в даний час очевиднішим.

    Наука для людини — лише така гуманістична орієнтація створює основу для оцінки науки з

    точки зору її впливу на людину, підпорядкування її іманентних цілей загальній меті

    соціального розвитку, в яких реалізація сутнісних сил людини стає самоціллю. Тому виникає

    питання не лише про цінності наукової істини, а й про її ціну, причому точкою відліку тут

    знову є людина.

    Наука все більше перетворюється в своєрідний епіцентр культури, дедалі активніше впливає

    на подальший її розвиток і одночасно є складовою частиною, необхідною передумовою

    розвитку самої людини.

    Все це дає підстави зробити висновок про те, що наука, спрямована на розвиток сутнісних

    сил людини, є феноменом культури. Звідси орієнтир науки на розвиток людини, її творчих

    здібностей, культури мислення. Наука тим самим є явищем величезного культурного

    значення, що докорінно змінює всю систему людських зв'язків з природою і людини з людиною.

    ТЕХНІЧНІ ОСНОВИ РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА

    Розвинути продуктивні сили суспільства до такого

    високого ступеня, який зробить можливим рівний, достойний

    людини розвиток всіх членів суспільства

    Ф. Енгельс

    Розмаїтість поглядів на основи суспільного розвитку

    З попередніх розділів ми переконалися, що життєдіяльність суспільства неможлива поза природою, яка є передумовою та обов'язковою і необхідною умовою людської історії.

    Але вивчення та знання цього аспекту людського життя не дає

    змоги відповісти на важливі питання: що спричиняє постійну

    динаміку суспільства? Чим обумовлюється постійний

    взаємозв'язок та зміни в різних сферах суспільного життя? І,

    зрештою, що становить основу прогресу суспільства? Історія

    філософської думки свідчить про надзвичайну розмаїтість

    відповідей на ці питання.

    Так, Гегель основою історичного розвитку вважав розгортання

    абсолютної ідеї. Вона є надприродним і нічим не

    обумовленим духовним началом, доприродною сутністю, що

    породжує реальний матеріальний світ — природу, людину, суспільство та

    людське мислення. Абсолютна ідея проходить три етапи саморуху: етап свого власного

    розкриття, природа, абсолютний дух.

    Першим етапом розгортання абсолютної ідеї є логіка. Система логічних категорій, що

    розвиваються, відбиває собою світовий дух. Світовий дух охоплює і сферу соціального

    життя. Він підноситься над окремими людьми і відбивається у праві, моралі, релігії. Історія,

    за Гегелем, не що інше, як прогрес духу в свідомості свободи, який проявляється через

    дух окремих народів, що змінюють один одного в історичному процесі як тільки

    виконають свою місію. Гегелю належить важлива діалектична думка про закономірність

    історичного процесу.

    Досить поширеною є думка, що історію рухають люди. Але суспільні події — це результат

    довільної діяльності не простих людей, а царів, полководців, законодавців — особи.

    Відкидалося суттєве значення і роль народу в творенні історії.

    Навіть ті мислителі, які в поясненні явищ природи стояли на наукових позиціях наприклад,

    французькі філософи Гельвецій, Гольбах та ін., не спроможні були дати вичерпну,

    аргументовану відповідь щодо основи та рушійних сил історичного процесу. Вони вважали, що мотиви жадібність, любов, пристрасті вчинків людей визначають державний устрій і

    т. ін. Їхнє вчення зводилося до твердження:

    Людський розум править історією. Наприклад, Гольбах говорив, що досить, аби у голові

    якогось монарха закапризував атом, і це може значно вплинути на долю народів. Надлишок

    жовчі у фанатика, як писав Гольбах, шаленість крові в серці завойовника, погане травлення в

    якого-небудь монарха, примха якої-небудь жінки є достатніми причинами, щоб примусити

    починати війни, щоб посилати мільйони людей на бійню, руйнувати фортеці, обертати на

    порох міста, навернути на злидні та траур, щоб викликати голод та заразні хвороби і

    розповсюджувати відчай та нещастя на довгий ряд століть.

    Але якщо критерій історичного поступу, його причину вбачати в мотивах, спонуках людей,

    то історію не можна зрозуміти. Адже в цьому разі не пояснюється причина виникнення

    саме таких мотивів, спонук людей, а не якихось інших.

    Значного поширення набула так звана технократична точка зору. Прихильники її вважають,

    що вирішальним фактором суспільного розвитку виступає техніка, нові виробничі

    технології. Технічна цивілізація, що створюється людським розумом та руками, має

    здатність до саморозвитку, прогресу. Вона незалежна від людини та суспільства, має

    безперечну самостійність. Владою в такому суспільстві мають володіти технократи, тобто

    люди, які володіють науково-технічними знаннями і які організовують компетентне

    управління суспільними процесами. Оскільки науково-технічна революція охоплює і

    розвинуті країни, то представники технократичної концепції до недавнього часу вважали,

    що в перспективі реальна влада перейде до фахівців виробництва та управління

    менеджерів.

    Слід зауважити, що технократичні ідеї критикують за суттєві вади. Абсолютизація ролі

    техніки та фахівців у суспільному розвитку призводить до недооцінки ролі інших важливих

    факторів в житті суспільства, наприклад, духовної культури, впливу на людину, розвитку її

    життєвої сфери біологічних, природних факторів. Принижується або зовсім не звертається

    увага на проблему гуманізації індустріального виробництва, що призводить до

    варварського ставлення до природи, людини, спричинило виникнення проблеми виживання

    людства.

    У суспільних науках є так звана неодарвіністська течія. Прибічники механічного

    перенесення вчення Дарвіна на суспільство зводять закони суспільного розвитку до

    біологічних закономірностей природного добору виживання найбільш пристосованих. Вони

    вважають, що саме боротьба за існування є рушійним стимулом і основою історичного

    розвитку.

    Розмаїття варіантів соціального розвитку, стверджують прибічники сучасного

    неодарвінізму, обумовлене тим, що в процесі передачі культури від одного покоління до

    іншого відбуваються помилки, подібні до генетичних мутацій у живих організмах. Згодом з'ясовується, що деякі з цих помилок у

    вигляді суспільних органів, виявляються адекватними соціальному чи природному

    середовищу. Внаслідок цього вони витісняють менш пристосовані або зовсім не

    пристосовані суспільні органи. Таким чином, у суспільстві, як і в тваринному світі,

    спостерігається природний добір.

    Важко не погодитися з критичними зауваженнями на адресу со-ціал-дарвіністів. Для прояву

    природного добору в суспільстві надзвичайно мало часу. Адже можливих комбінацій

    окремих властивостей і рис соціального і культурного розвитку занадто багато, щоб вони

    змогли себе повністю, всебічно проявити в короткий час еволюції суспільства. Історія знає

    надзвичайно мало суспільств, обмежена кількість їх характерних рис, що свідчить про

    неможливість усіх варіантів соціального та культурного різновидів поборотися за своє

    існування.

    Ряд західних філософів вважають, що визначальним у житті людини і суспільства є ціннісні

    настанови. Поняття цінність вперше ввів у філософію та соціологію німецький соціолог М.

    Вебер 1864— 1920 pp. Він вважав, що головним, визначальним у суспільстві має бути не

    загальне для всіх явище, тобто закон, а щось значиме. Закони вивчає природодослідник, а

    дослідника культури цікавить насамперед саме значуще. При цьому критерієм значимого

    виступають цінності, які в свою чергу є не що інше, як усвідомлені інтереси. Саме інтереси

    людини спричиняють цінність кожного предмета. В сфері інтересів можна оцінити предмет

    з точки зору добра або зла, істини або брехні, краси або потворності і т. д. Цілком природно

    виникає питання: де джерело цінностей, хто задає їх? Німецький філософ Г. Рік-керт

    1863—1936 вважав, що вони вічні й універсальні. М. Вебер, навпаки, розглядав цінності як

    явище історичне і вважав, що вони визначаються якимось інтересом епохи. Із зміною епохи

    втрачають свою силу і цінності, на зміну їм приходять цінності іншої епохи. Цінності

    впливають не лише на пізнання та оцінку явищ, а й визначають норми взаємовідносин

    людей, устрій суспільного життя.

    Представники досить поширеного філософського напрямку — екзистенціалізму

    визначальним у житті людини і суспільства визнають знаходження внутрішньо вільною

    людиною своєї сутності.

    Як відомо, загальним принципом екзистенціалізму є висловлювання: Існування передує

    сутності. Видатний французький письменник і філософ Жан-Поль Сартр вважає, що індивід

    у сучасному суспільстві це відчужена істота, і цей конкретний стан він підносить до статусу

    людського існування взагалі. Всезагального значення космічного жаху набувають у Сартра

    відчужені форми людського існування, для яких характерна стандартизація індивідуальності,

    усунення від історичної самостійності; вони підвладні масовим, колективним формам

    побуту, організації, держави, стихійним економічним силам. Замість самостійного критичного мислення панують суспільно-примусові стандарти та ілюзії, вимоги суспільної думки та чуток. Навіть об'єктивний розум науки часто виявляється відділеним від людини і виступає як ворожа їй сила. Таке ж неістинне існування відчуженої від себе людини притаманне і речам природи, які глухі щодо людини, пригнічують її своєю присутністю.

    Але людина має свободу волі. Завдячуючи волі, індивід здатний формувати свою сутність,

    він збирає, проектує себе як такого. Індивід не може бути чимось заданим, він постійно

    будує себе, удосконалює за допомогою своєї активної суб'єктивності. Тому він завжди має

    бути відповідальним за самого себе, за своє існування та навколишнє середовище.

    Між прагненням сформувати свою сутність, реалізувати її у навколишній дійсності, тобто

    людським, і тим, що протистоїть відчуженим і реально існуючим, тобто антилюдським,

    існує боротьба, суперечливість. Ось ця взаємодія й боротьба між ними і є, за Сартром,

    джерелом історичних доль людей, прихованим рушієм історії.

    Розглянуті точки зору характеризуються, в основному, таким підходом до визначення

    причин та основи розвитку суспільства, коли спонукальними причинами людської

    діяльності, згідно з розглянутими концепціями, є свідомість, духовне, ідеальне.

    Це положення базувалося на тому явному факті, що в суспільстві діють люди, які володіють

    свідомістю і керуються в своїй діяльності певною метою. Звідси робився висновок про

    первинність свідомого, духовного начала в житті людей.

    Значна частина філософів висувають на перший план матеріальні фактори, що спричиняє

    більш плідне і послідовного пояснення надзвичайно розмаїтої і складної суспільної

    життєдіяльності людини. Наприклад, новий підхід до розкриття природи суспільства,

    характеру суспільних відносин, рушійних сил їхнього розвитку зробив англійський економіст

    і філософ А. Сміт 1723—1790. Він вважав, що праця, прагнення людини до благополуччя

    виступають головним джерелом суспільного багатства, основою життя суспільства. На

    думку А. Смі-та, розподіл праці є основою суспільних зв'язків людини. Внаслідок розподілу

    праці відбувається обмін плодами праці кожної людини. Отже, кожен працює на себе і в той

    же час змушений працювати на інших, а працюючи на інших, одночасно працює на себе. За

    А. Смі-том, у трудовому суспільстві, щоб воно успішно функціонувало і розвивалося,

    необхідно дотримуватися трьох основних умов: панування приватної власності, невтручання

    держави в економіку та відсутність перешкод для всебічного розвитку особистої ініціативи.

    Послідовники матеріалістичних ідей, поглядів, спираючись на досягнення передової

    суспільної думки, суттєво переглянули попередні уявлення про суспільство, його основу та

    рушійні сили. Вони висунули принцип матеріалістичного розуміння історії. Відповідно до цього принципу стверджується, що першоосновою розвитку є трудова, виробнича діяльність людей, яка

    спрямована на задоволення потреб особи і насамперед матеріальних потреб суспільної

    людини.

    Саме потреби спонукають виробництво безпосередніх засобів до життя. За відправний

    момент цієї точки зору береться той простий факт, що до того, як мислити, займатися

    політикою, наукою, мистецтвом, релігією і т. д., люди мають їсти, пити, мати житло й

    одягатися. Звідси випливає, що основою будь-якого суспільства виступає виробництво

    безпосередніх засобів до життя.

    Більшість представників суспільних наук і природознавців вважають, що саме виробництво

    матеріальних благ, праця спричинили виділення людини з тваринного царства і досягнення

    нею успіхів в оволодінні силами природи та розвитку культури.

    Поняття суспільного виробництва

    Праця — це цілеспрямована діяльність людей, у процесі якої вони перетворюють та

    пристосовують предмети природи для задоволення своїх потреб.

    Людська праця відрізняється від тваринно-інстинктивної діяльності тим, що вона є

    цілеспрямованим, доцільним зусиллям на такі зміни в природі, які забезпечують

    задоволення певних потреб людини.

    Праця в широкому розумінні — це спосіб життєдіяльності виробників. При цьому вона не

    обмежується лише функцією створення людиною предметного світу з метою забезпечення

    необхідних умов існування, а й виступає як діяльність людини, що переслідує свої цілі. Отже,

    праця, як цілеспрямована діяльність людини, є також процесом виробництва людини як

    особистості, як соціальної істоти, а не лише як біологічного організму.

    Цей процес, тобто процес формування людини як особистості, завдячує саме праці, яка

    може здійснюватися лише на основі соціальних зв'язків.

    За своєю формою праця завжди є соціальним процесом. Разом з тим вона має

    фізіологічний аспект, тобто в процесі праці витрачається енергія м'язів, нервів та ін. З цього

    погляду виробництво робочої сили є використанням вироблених матеріальних благ, їх

    споживанням. Саме ж споживання слугує відтворенню м'язів, нервів, кісток, мозку

    робітника, який у свою чергу є умовою відтворення нових робітників.

    Праця — це безперечна умова існування людей, вічна природна необхідність. Без неї

    неможливий обмін речей між людиною і природою, тобто неможливе саме людське життя.

    Тому незалежно від різних суспільних форм процес виробництва має бути безперервним.

    Як суспільство не може існувати без споживання, так само воно не може не виробляти.

    Саме тому праця, процес виробництва є першою і найважливішою передумовою людського існування. Лише завдячуючи праці людина може розкрити свою людську сутність, привласнювати предмети природи з метою задоволення своїх потреб.

    При цьому слід пам'ятати, що саме задоволення потреб, дія задоволення стає основою для

    наступної, нової потреби, нових дій для задоволення. Тобто відбувається не одноразовий акт

    задоволення певних потреб, а взаємозумовлений безкінечний історичний процес зростання

    потреб, все більш складних, високих. Відповідно дії задоволення поступово ускладнюються,

    вимагаючи більш досконалих знарядь задоволення нових потреб, що створює людина.

    Звідси можна зробити висновок, що процес задоволення потреб людини не обмежується

    лише виробництвом матеріальних благ. Виробляючи матеріальні блага, вдосконалюючи

    засоби задоволення потреб, люди тим самим створюють сферу свого буття, розвиваючи і

    відтворюючи самих себе. Таким чином, трудова діяльність у суспільстві, суспільне

    виробництво являє собою не що інше, як постійний, безперервний процес руху людей. У

    ході такого процесу людина оновлюється тією ж мірою, в якій вона оновлює, розвиває та

    вдосконалює оточуючий її світ.

    Отже, під категорією суспільне виробництво слід розуміти виробництво самої людини,

    матеріальних благ, а також форм спілкування. Тобто система суспільного виробництва

    виступає як єдність трьох видів виробництва: носіїв життя, засобів до життя предметних

    умов його існування та соціальних умов існування носіїв життя.

    Виробництво і відтворення носіїв життя, тобто людини — це не просто природний,

    біологічний процес. Тут, як і при виробництві суспільного продукту, люди діють

    цілеспрямовано: духовні та фізичні здібності людей використовуються не лише для

    створення матеріальних цінностей, а й для відтворення та розвитку своїх сил, здатностей. У

    цьому випадку людську силу доцільніше ототожнювати з поняттям життєва сила.

    Останнє повніше відтворює зміст розвитку людських сил.

    Під життєвою силою слід розуміти ті фізичні та духовні здібності людей, які

    використовуються ними для виробництва та відтворення всіх своїх здатностей. Тобто це

    сили, що витрачаються на самообслуговування, самоосвіту, навчання і виховання дітей та

    дорослих, на охорону здоров'я, сприйняття творів мистецтва тощо.

    Як бачимо, життєві сили — це не лише діяльність з обробки природи, а, що в даному разі

    нас найбільше цікавить, це насамперед обробка людей людьми. Життєві сили

    забезпечують не лише здатність до саморозвитку кожного індивіда зокрема, а й здатність до

    духовного розвитку інших людей шляхом передачі досвіду, знань. Шляхи передачі

    урізноманітнюються залежно від історичного поступу людства.

    Предметом, на який спрямовується діяльність у процесі виробництва людських сил,

    виступає біологічний організм. Адже він є носієм як фізичних, так і духовних

    спроможностей людини. Тому розвиток духовних здібностей відбувається шляхом

    використання рівня розвитку та особливостей цього організму. Саме біологічне в людині

    виступає умовою і передумовою суспільних відносин.

    Біологічна природа людини розвивалася, вдосконалювалася протягом багатьох поколінь з

    початку свого становлення кілька десятків тисяч років тому. Але це не означає, що людина

    не буде активно втручатися в таємниці свого організму і не буде вдосконалювати свій

    генотип, доцільно спрямовуючи фізіологічний та психологічний розвиток.

    У продуктивні сили виробництва людини входять життєві засоби, за допомогою яких

    реалізується процес відтворення та розвитку людських сил. Це насамперед предмети

    споживання: їжа, одяг, помешкання тощо. В сфері споживання життєвих засобів

    відбувається виробництво робочої сили, а також розвиток усіх сил, здатностей і здібностей

    особистості. Якщо сфера споживання життєвих засобів є водночас сферою виробництва

    людських сил, то, навпаки, сфера споживання робочої сили виступає сферою виробництва

    матеріальних благ. У ролі посередника тут служать сфери розподілу та обміну.

    Однією із сторін виробництва людських сил є духовне виробництво. Відомо, що духовні

    спроможності людини не існують без їхньої фізичної основи. Вони перебувають в

    органічній єдності з фізичними силами. Можна говорити лише про відносну самостійність

    розвитку духовних сил як відлуння відокремлення та протиставлення розумової діяльності

    фізичній праці. Духовне виробництво — це одна із сторін виробництва людських сил.

    Що таке духовне виробництво? Духовне виробництво — це вся багатогранна діяльність

    людей з виробництва, розподілу, обміну, споживання та зберігання духовних цінностей. Під

    духовними цінностями розуміються ідеї, уявлення, наукові знання, ідеали, виробництво яких

    здійснюється за допомогою певних соціальних інститутів. Духовне виробництво охоплює

    собою освіту, ідейне, моральне, релігійне, естетичне, правове виховання, різні форми

    залучення людей до духовної культури через систему культурно-масових закладів,

    просвітницьких організацій, засобів масової інформації тощо.

    Культурно-історичним результатом духовного виробництва є нові духовні, інтелектуальні та

    фізичні якості людини, насамперед наука та мистецтво. Останні виступають як органічна

    частина виробництва людини з усіма її соціальними якостями. Результатом діяльності

    вчених і художників є створення наукових та художніх творів. Перші з них слугують

    формуванню у людини аналітичних пізнавальних здатностей, тобто здатностей до пізнання закономірностей розвитку природи та використання результатів знання в суспільному виробництві. Твори мистецтва є засобом розвитку творчих людських здібностей до самовдосконалення, до саморозвитку. Саме завдяки цьому мистецтво якнайбільше може служити показником духовного розвитку суспільства. Адже здатність до саморозвитку, самовдосконалення, які формуються мистецтвом, є найбільш суттєвою здатністю людини.

    Наука та мистецтво як сфери виробництва людських сил реалізують себе насамперед

    шляхом взаємодії між собою, а також з іншими сферами цього виробництва. Тільки разом,

    у взаємодії всі ці сфери елементи виявляють свою залежність у кінцевому підсумку від

    виробництва матеріальних благ.

    Виробництво людської сили і виробництво матеріальних благ перебувають у тісному

    взаємозв'язку. В процесі виробництва матеріальних благ створюються два різновиди

    матеріальних цінностей: засоби виробництва і предмети споживання, тобто життєві засоби.

    У свою чергу засоби виробництва споживаються всередині самого виробництва, яке їх

    породило. Предмети споживання життєві засоби шляхом розподілу та обміну слугують

    виробництву людських сил. Звідси випливає, що процес виробництва суспільного життя

    виступає одночасно і як виробництво матеріальних благ, і як виробництво людських сил.

    Обидва виробництва є самостійними і в той же час переходять одне в одне і не можуть

    існувати у відриві одне від одного. Відбувається взаємообмін між робочою силою та

    життєвими засобами. Взаємодіючи між собою, вони разом формують виробництво

    суспільного життя. Кінцевим результатом суспільного процесу виробництва завжди

    виступає саме суспільство, тобто сама людина в її суспільних відносинах.

    Взаємодія людських сил та матеріальних благ спричинює саморозвиток суспільного життя,

    що є його суттєвою характеристикою. При цьому саморозвиток можливий лише у разі

    використання як самої природи, так і біологічного організму людей. Саморозвиток завдячує

    процесові, що спрямовується на розвиток продуктивних сил шляхом використання і

    сприйняття природних сил, що виступають як предмет діяльності суспільства.

    Для задоволення своїх потреб люди взаємодіють насамперед з природою. Саме тут, у

    процесі цієї взаємодії, формується суспільне виробництво, яке історично виступає

    обов'язковою передумовою життєдіяльності людини. Правда, потім, пізніше люди

    створюють так звану другу природу, яка має особливе значення для суспільства.

    Але про другу природу мова піде нижче. Спочатку охарактеризуємо сутність

    матеріального виробництва, його структурні елементи та специфіку, їхню взаємодію на

    різних етапах історичного поступу.

    Продуктивні сили

    Спосіб виробництва представляють дві сторони: продуктивні

    сили та виробничі відносини. Розглянемо спочатку, що

    являють собою продуктивні сили.

    У трудовій діяльності розрізняють, по-перше, цілеспрямовану

    діяльність людини, тобто саму працю, по-друге, знаряддя праці

    та, по-третє, предмети праці.

    Предмети праці — це те, на що спрямована діяльність людини, що добувається

    працею з природи. Речі, які людина споживає, виготовляються з певних матеріалів. Це ліс,

    нафта, вугілля, руди, глина та інші матеріали.

    Знаряддя праці — це все те, що людина використовує у процесі взаємодії між собою та

    природою, що слугує їй для передачі своїх дій на предмет праці, для полегшення та

    прискорення цих дій. Для первісної людини такими знаряддями праці служили палиця,

    каміння, сокира, пізніше — лук, стріли. В сучасних людей знаряддями праці є різні

    інструменти: верстати, машини, наукомісткі технології, мікропроцесорна техніка,

    біотехнологія, ядерна енергетика тощо. За допомогою цих знарядь праці люди ведуть обмін

    речовин між собою і природою, контролюючи та регулюючи цей обмін.

    Знаряддя праці відіграють найважливішу роль в історії розвитку виробництва. Ступінь

    досконалості знарядь праці виступає показником розвитку людської робочої сили,

    показником влади людини над природою. Саме за останками знарядь праці вивчаються

    зниклі соціально-економічні формації; економічні епохи відрізняються одна від одної не

    тим, що виробляється, а тим, якими знаряддями праці воно виробляється.

    Окрім знарядь праці, для успішного здійснення процесу виробництва необхідні певні умови

    праці, виробничі приміщення, дороги, канали, сховища, джерела енергії та ін. Наприклад, для

    дорогих, комп'ютерних систем потрібні пристойні приміщення, сучасний великоваговий

    вантажний чи легковий автомобіль потребує добрих автошляхів, великі скупчення зерна,

    овочів вимагають автоматизованих систем контролю за станом і т. д.

    Умови праці разом із знаряддям праці становлять засоби праці.

    Предмети праці та засоби праці в сукупності виступають як матеріальні умови для

    виробництва і утворюють засоби виробництва.

    Матеріальні блага, що створюються людською працею, служать для людини засобами її

    існування і одночасно є основою для подальшого розвитку самого виробництва. З цього

    видно, що засоби виробництва — це лише матеріальна передумова, можливість

    виробництва. Основним, найважливішим і вирішальним елементом виробництва виступає

    сама людина, яка, використовуючи в процесі виробництва свої знання, виробничі навички

    та досвід, приводить у дію знаряддя праці.

    Жива праця людини шляхом приведення в рух знарядь праці перетворює можливість у

    дійсність. Саме праця продукує матеріальні блага, необхідні для життя суспільства.

    Відносини між людиною, знаряддями та предметами праці в процесі виробництва можна

    влучно охарактеризувати словами Маркса з Капіталу: машина, яка не служить у процесі

    праці, не корисна. Крім того, вона піддається руйнівній дії природного обміну речей. Залізо

    ржавіє, дерево гниє. Пряжа, яка не буде використана для ткання або в'язання, стає

    сировиною. Жива праця має охопити ці речі, воскресити їх з мертвих, перетворити їх з

    можливих у дійсні та діючі споживні вартості.

    Люди та знаряддя праці відіграють активну і вирішальну роль у суспільному виробництві.

    Але це не означає, що з процесу виробництва усувається предмет праці. Останній входить у

    суспільне виробництво як його постійна і необхідна умова. Предмет праці входить у

    виробництво по-різному, залежно від ступеня розвитку робочої сили та знарядь праці.

    При наявності названих структурних елементів, необхідних для виробництва, останнє

    можливе лише за вмілих, кваліфікованих дій людей. Ефективне використання знань, досвіду,

    навичок може бути здійснене при відповідних оптимальних формах та методах організації

    виробництва.

    Таким чином, засоби виробництва, що створюються суспільством, разом з людьми, що

    володіють знаннями та навичками до праці, методи та форми організації виробництва

    становлять у сукупності продуктивні сили суспільства.

    Продуктивні сили суспільства постійно змінювалися і вдосконалювалися протягом всієї

    історії людства. Разом з тим полегшувалася боротьба людей з природою, зростала

    продуктивність праці, збільшувалося виробництво матеріальних благ.

    Історія розвитку знарядь виробництва від кам'яних та дерев'яних знарядь до сучасних машин

    та новітніх технологій — це історія підкорення людиною сил природи, постійно зростаючої

    могутності людини у боротьбі з природою, створення величезних матеріальних

    можливостей для розвитку культури суспільства. Однак, історичний досвід свідчить: життя

    трудящих не поліпшувалося пропорційно зростанню продуктивних сил та продуктивності

    праці. Навпаки, часто становище широких народних мас навіть погіршувалося поряд з

    досягненнями науки та техніки, зростанням продуктивності праці, що свідчить про вплив на

    рівень життя народних мас ще й інших факторів. Такими факторами виступають

    суспільно-економічні умови, за яких діють і розвиваються продуктивні сили, живе та

    продукує матеріальні блага людина.

    Словом, продуктивні сили завжди розвиваються в умовах певного суспільного устрою.

    Люди виробляють матеріальні блага не поодинці,

    466

    Не ізольовано один від одного, а об'єднуючись певним способом, щоб спільно впливати на

    природу, добувати засоби до існування.

    Виробничі відносини

    Матеріальна виробнича діяльність людей стала основою виникнення і розвитку суспільних

    зв'язків та відносин, тобто людського суспільства.

    Спільна праця згуртовувала людей, робила їх постійне спілкування життєво необхідним.

    Тому виробництво завжди, за будь-яких умов має суспільний характер, є суспільним

    виробництвом.

    Продуктивні сили становлять лише одну сторону суспільного виробництва. Адже в процесі

    виробництва люди вступають у певні відносини не тільки з природою, а й один з одним.

    Ці взаємовідносини людей у процесі виробництва дістали назву виробничі відносини і

    представляють другу складову способу виробництва.

    У виробничі відносини входять насамперед виробничо-технічні відносини, тобто взаємини

    між виробниками безпосередньо на конкретному підприємстві. Але ддя успішного

    функціонування підприємства необхідні зв'язки його з іншими підприємствами і навіть

    галузями виробництва. Отже, у виробничі відносини входять також відносини між людьми

    різних підприємств чи галузей виробництва, а також відносини в процесі розподілу, обміну

    та споживання суспільного продукту.

    В основі виробничих відносин лежить власність на засоби виробництва. Тобто від того, в

    чиїй власності перебувають основні засоби виробництва, залежить сутність, характер усієї

    системи виробничих відносин. Характер власності визначає форми відносин між людьми у

    суспільстві: панування і підкорення чи співробітництво та взаємодопомога.

    Форми власності визначають форми розподілу, обміну та присвоєння виробленого, а також

    місце людини в системі виробництва, тобто — це власник, управлінець чи виробник.

    Левову частку прибутку отримує власник засобів виробництва, а виробнику йде заробітна

    плата.

    Продуктивні сили та виробничі відносини є нерозривними і у взаємозв'язку становлять

    спосіб виробництва.

    Взаємозв'язок продуктивних сил та виробничих відносин

    Вони завжди перебувають у тісному взає - мозв'язку і діалектичній єдності. Слід за- значити, що виробничі відносини похідні, вторинні щодо продуктивних сил. Нові продуктивні

    сили, хоч і стихійно, але зароджуються в надрах старого устрою. Люди, які вдосконалюють знаряддя виробництва, не задумуються над соціальними наслідками цього процесу, їх цікавить насамперед

    задоволення матеріальних, а потім і духовних потреб. Люди, по суті, не вільні у виборі своїх продуктивних сил, що становлять основу всієї їхньої історії.

    Продуктивні сили — це результат практичної енергії попередніх поколінь людей.

    З іншого боку, люди, які розвивають свої продуктивні сили, розвивають одночасно і

    відносини один з одним. Характер цих відносин з необхідністю змінюється разом з

    перетворенням та зростанням продуктивних сил.

    Продуктивні сили вимагають лише певної, а не довільної форми виробничих відносин, яка

    найбільш повно відповідала б наявним продуктивним силам. Так, надзвичайно низький

    рівень розвитку знарядь праці первісно-родового устрою спричиняв формування

    колективістських відносин. Лише в колективі людина могла вижити. Слабкість окремої

    людини як наслідок примітивізму знарядь праці компенсувався надолужувався об'єднаною

    силою роду чи племені. За сучасних засобів виробництва капіталістичний підприємець не

    може повернутися до кріпосної системи господарювання, як і феодал не міг за своїм

    бажанням удатися до капіталистичної системи господарювання. Адже при наявних

    середньовічних знаряддях виробництва безглуздям було б введення великого господарства із

    застосуванням найманої праці.

    Отже, виробничі відносини не можуть встановлюватися довільно. Це — об'єктивні,

    матеріальні відносини, які не залежать від волі та бажання людей, а залежать від рівня та

    характеру розвитку продуктивних сил. Процес стихійного розвитку продуктивних сил

    відбувається доти, доки нові продуктивні сили не вступили в конфлікт із старими

    виробничими відносинами. Відтак починається руйнування старих виробничих відносин і

    заміна їх новими.

    Руйнування старих виробничих відносин може відбуватися як стихійно, так і свідомо. В

    першому випадку воно супроводжується, як правило, кризовим станом суспільства,

    значними матеріальними втратами, духовними потрясіннями людей та ін. Якщо ж у

    суспільстві є соціальні сили, які здатні усвідомити назрілу необхідність перемін та здійснити

    поступову еволюцію у відносинах між людьми в процесі виробництва, то заміна одних

    виробничих відносин іншими може відбутися без відчутних жертв та потрясінь.

    Виробничі відносини, перебуваючи в діалектичній єдності з продуктивними силами, не

    пасивні щодо останніх, а впливають на розвиток продуктивних сил. Більше того, нові,

    прогресивні виробничі відносини, що відповідають у певний момент часу характерові та

    рівневі розвитку продуктивних сил, виступають головним джерелом і вирішальним рушієм

    матеріального виробництва.

    Якщо ж виробничі відносини застаріли, не відповідають рівневі розвитку продуктивних сил,

    то вони уповільнюють, а то й гальмують, значною мірою розвиток останніх. Ця сторона

    взаємозв'язку між продуктивними силами і виробничими відносинами відображається в загальносоціологічній тенденції — відповідності виробничих відносин характерові та рівневі розвитку

    продуктивних сил.

    І все ж, було б помилково вважати, що виробничі відносини залежать лише від розвитку

    продуктивних сил. Не можна абсолютизувати цю властивість виробничих відносин, не

    враховуючи свідомої діяльності людей. Адже люди завжди діяли і діють, вступаючи в певні

    відносини, свідомо. Об'єктивність встановлення тих чи інших виробничих відносин означає,

    що їхній характер визначається не станом суспільної свідомості чи свідомості окремої

    людини, а характером і рівнем розвитку продуктивних сил. Тобто тими можливостями, які

    створюють для людської діяльності продуктивні сили. Виробничі відносини — це результат

    людської свідомої діяльності, однак, складаються вони хоч і свідомо, але не довільно, а в

    залежності від того, якої суспільної форми, умов соціального розвитку потребують

    продуктивні сили.

    Отже, розвиток засобів задоволення постійно зростаючих потреб людей спричиняє зміни

    способів виробництва матеріальних благ. Воно характеризується розмаїттям основних форм

    життя суспільства разом з соціальними, політичними, духовними аспектами, які тісно

    пов'язані між собою не лише впливом, який вони здійснюють один на одного, а й тим, що

    мають єдину основу, яка визначає їхній розвиток — матеріальне виробництво. Певна форма

    матеріального виробництва детермінує, по-перше, відповідну структуру суспільства,

    по-друге, конкретне ставлення людей до природи. Державний устрій та духовне життя людей

    визначаються обома цими факторами, а це в свою чергу визначає характер духовного

    виробництва. Тобто поняття виробництво не слід обмежувати лише матеріальним

    виробництвом, а треба розуміти як життєдіяльність суспільства, суспільне виробництво, в

    якому матеріальне відіграє основну, визначальну роль.

    Спосіб виробництва характеризується не лише виробництвом матеріальних благ. Він

    відтворює соціальне буття людини, а також формує, розвиває саму людину. Категорія

    способу виробництва має чітко визначений конкретно-історичний характер, свої специфічні

    якісні характеристики, властиві лише певному ступеневі розвитку суспільства. Зміна

    способу виробництва викликає зміну всього укладу суспільного життя, тобто відбуваються

    зміни соціального, політичного, духовного характеру, змінюється соціально-класова

    структура суспільства. Трансформується система управління, руйнується стара

    інфраструктура, заклади, організації, на їхньому місці виникають нові установи та

    організації. А разом з цим змінюються погляди людей, їхня свідомість, психологія,

    формуються нові особистості тощо. В цілому набирає нових форм спосіб життя людей.

    Слід зазначити, що зміни в укладі суспільного життя відбуваються не лише у випадку повної

    заміни одного способу виробництва іншим. Якщо зміни відбуваються в надрах конкретного

    способу виробництва, то це теж може викликати певні зміни укладу життя суспільства. Але

    більш детально про це мова йтиме в наступних розділах.

    Сутність науково-технічної революції

    Задовольняючи свої потреби, люди мають справу не лише з природою, яку

    використовують, пристосовують до своїх вимог, а також з так званою другою природою,

    тобто з тим, що вони створюють. Створене знову використовується у виробництві. Між

    людиною і тим, що вона створює, діють взаємозумовлені, досить складні діалектичні зв'язки,

    які значною мірою змінюють умови її життєдіяльності.

    Сучасне виробництво характеризується не лише матеріальними, а й духовними факторами,

    поєднанням науки й виробництва. Обов'язковими елементами виробництва виступають

    результати науково-технічних досліджень, нові технології, наукові програми, плани та

    прогнози, автоматизовані системи управління, системи науково? організації праці тощо.

    Дедалі зростаючу роль у виробництві відіграє наука, яка забезпечує теоретичну, духовну

    сторону практичної виробничої діяльності. Безпосереднім виявом цього стану є

    науково-технічний прогрес НТП, який перетворився в головний чинник економічного прогресу.

    Адже щоб успішно здійснювати сучасне суспільне, виробництво необхідне знання основних

    об'єктивних тенденцій розвитку науки і техніки. Окрім того, глибоке розуміння

    процесів, пов'язаних з НТП, має враховуватися в морально-етичному аспекті виробничої

    діяльності суспільства, у вирішенні проблем взаємовідносин людини і природи, виживання

    людства тощо.

    Відомо, що будь-яке соціальне явище слід розглядати в розвитку, в чіткому усвідомленні

    його суті, тобто в сукупності глибинних зв'язків, відношень і внутрішніх законів, які

    визначають основні риси і тенденції розвитку даного явища. Сучасний етап НТП прийнято

    називати науково-технічною революцією НТР. Насамперед необхідно уточнити

    співвідношення понять НТП і НТР.

    Науково-технічний прогрес — це поступальний рух науки і техніки, еволюційний розвиток

    усіх елементів продуктивних сил суспільного виробництва на основі широкого пізнання і

    освоєння зовнішніх сил природи, це об'єктивна, постійнодіюча закономірність розвитку

    матерільного виробництва, результатом якої є послідовне вдосконалення техніки, технології

    та організації виробництва, підвищення його ефективності.

    Науково-технічна революція — це більш вузьке поняття. Вона являє собою одну із стадій чи

    форм НТП, коли він набуває прискореного, стрибкоподібного характеру. Виявом науково-технічної революції є докорінна перебудова

    всієї технічної і технологічної основи виробництва, його організації й управління, які

    здійснюються на базі практичного використання фундаментальних відкриттів сучасної

    науки. Виробництво перетворюється з простого процесу праці в науковий процес, у

    технологічне застосування науки.

    Необхідно правильно визначити етапи науково-технічної революції, що дає змогу

    уточнювати перспективу НТР, накреслити головні напрямки її подальшого розгортання. Це

    в свою чергу сприятиме вдосконаленню управління науково-технічним прогресом з метою

    успішного вирішення основних економічних, політичних та соціальних завдань, що стоять

    перед суспільством.

    Однією з обов'язкових умов визначення етапів науково-технічної революції є чітке

    визначення її сутності. Більше того, сутність НТР має виступати визначальним критерієм,

    що дає змогу науково з'ясувати початок НТР та основні етапи її розвитку. Адже неможливо

    дати науково обгрунтоване визначення місця і часу розвитку будь-якого явища суспільного

    життя без чіткого уявлення про його зміст, знання глибинних основ, об'єктивних

    закономірностей існування даного явища. З'ясування сутності НТР дає змогу уявно охопити

    і усвідомити в цілісності масштаби науково-технічної революції та основні етапи її

    розгортання, а також своєрідність її здійснення на різних етапах суспільного розвитку та

    своєрідність соціальних наслідків НТР у певних соціальних умовах.

    Методологічною основою дослідження сутності науково-технічної революції може бути

    такий підхід до розвитку науки і техніки, коли в процесі аналізу їхньої ролі та значення у

    виробництві і взагалі в житті суспільства в центр уваги ставиться трудова людська діяльність

    в її історичному русі. При цьому розвиток техніки слід розглядати не як самостійний, сам по

    собі, а через призму людської активності, тобто як процес послідовної передачі виробничих

    функцій від робітника до техніки, як заміну природних виробничих інструментів

    штучними. В результаті прогресу техніки дедалі більше функцій передається техніці, машині.

    Можливий такий стан, коли людина в кінцевому рахунку вийде з безпосереднього процесу

    виробництва і замість того, щоб бути головним елементом процесу виробництва, стане

    поряд із цим процесом. Отже, розглядаючи сутність НТР, необхідно враховувати цей бік

    явища, а саме — зміну місця та ролі людини в процесі виробництва, що відбувається в

    результаті технічного прогресу.

    Слід звернути увагу на органічну єдність науки та техніки в процесі їхнього розвитку.

    Сучасна техніка і технологія немислимі без втілення в них наукових досягнень. Якщо в

    минулі часи наука виступала як самостійна сфера діяльності, незалежна від інших чинників суспільного життя, то з певного часу вона починає входити в тісний зв'язок з іншими

    сферами діяльності людини. Особливо зростає її взаємозв'язок з виробництвом, технікою.

    Здійснюючи на них суттєвий вплив, вона сама вже не може прогресувати без них.

    Правда, наукові відкриття далеко не завжди стають оперативним надбанням виробництва.

    Ілюстрацією можуть послужити такі дані. Відомо, що практична реалізація ідеї одержання

    фотографічного знімка відбулася лише через 100 років 1727—1839, ідея телефону —

    через 56 років, радіо — через 35 років, радара — 15 років, телебачення — 14 років,

    атомна бомба була створена через 6 років після теоретичного обгрунтування можливостей

    її створення, транзистор пробив собі дорогу протягом року. Але, як бачимо, спостерігається

    тенденція до скорочення часу реалізації наукових відкриттів.

    При характеристиці сучасного виробництва набуває величезного теоретичного і

    методологічного значення тенденція до технологічного застосування науки і неухильне

    поступове перетворення її у безпосередню продуктивну силу. Наука виступає в ролі

    суспільної продуктивної сили.

    У сучасних умовах процес перетворення науки в безпосередню продуктивну силу

    здійснюється у двох взаємопов'язаних напрямках. По-перше, результати наукових

    досліджень втілюються в техніці, технології, у матеріальному виробництві взагалі, тобто

    наука виконує так звану матеріально-технічну функцію. Технічна орієнтація науки почала

    чітко проявлятися з часу промислової революції кінця XVIII — початку XIX ст. Відтоді

    відбувається бурхливий розвиток комплексу природничих наук, з'являються прикладні

    дослідження, технічні розробки, виробничі дослідження. По-друге, наукові знання

    втілюються в самих виробниках, у людях, їхніх світоглядах, творчих здібностях, тобто шляхом

    особистісної орієнтації науки. В ході розгортання науково-технічної революції все чіткіше

    проявляється ця тенденція, все наочнішою стає об'єктивна необхідність вдосконалення

    творчих здібностей особистості, все більше зростає значення духовного розвитку трудящих

    як вирішального фактора матеріального виробництва. Без інтелектуального розвитку

    людини-робітника, інженера, техніка, організатора виробництва неможливий і успішний

    розвиток техніки, технології, їхнє використання у виробництві.

    Таким чином, наука шляхом втілення її досягнень в техніці, в технологічних процесах, а

    також розвитку творчих здібностей, духовного вдосконалення учасників виробництва

    безпосередньо підсилює виробничі можливості людини і суспільства, а отже, є

    безпосередньою продуктивною силою.

    На підставі сказаного можна дати таке визначення сутності науково-технічної революції.

    НТР — це докорінне перетворення продуктивних сил на базі перетворення науки в

    безпосередню продуктивну силу, зміна місця та ролі людини у виробництві.

    На думку вчених, науково-технічна революція бере початок у середині 50-х років XX ст. з

    впровадженням комплексної механізації, з космізацією, оволодінням ядерною енергією,

    винайденням електронно-обчислювальної машини.

    Сучасний етап НТР все більше пов'язується з такими її пріоритетними напрямками, як:

    автоматизація, роботизація, кібернетизація, розвиток мікроелектроніки, біотехнології,

    інформатики.

    Ядром, основою самої ж автоматизації виступає комп'ютерна техніка. Водночас дедалі

    більшу роль у житті суспільства відіграє інформатика. Інформатика — французький за

    походженням термін, що поєднав у собі два слова: інформація і автоматика. Тому

    сучасний етап науково-технічної революції можна назвати комп'ютерно-інформаційним.

    Комп'ютеризація має стати звичним, повсякденним явищем: персональна

    електронно-обчислювальна машина ПЕОМ ввійде у побут, подібно до холодильника,

    пральної машини, телефону тощо. Це стає можливим завдяки мініатюризації

    обчислювальних пристроїв, коли, наприклад, у сучасному мікропроцесорі центральний

    блок обчислювальної системи розміщуватиметься на одному кристалі кремнію розміром

    кілька міліметрів. Подібний мікропроцесор виконує 40 тисяч операцій за секунду, що

    можна порівняти з продуктивністю величезних електронно-обчислювальних машин 60-х

    років, а ціна його на світовому ринку становить лише кілька доларів. За прогнозами,

    протягом найближчих 5—6 років світовий випуск ПЕОМ досягне 20 млн. штук на рік.

    Тобто майже стільки, скільки зараз виробляється легкових автомобілів. Малогабаритні,

    досить потужні і дешеві, ЕОМ з'являться на столі вченого, конструктора, інших категорій

    працівників розумової праці.

    Революційні зміни найважливіших параметрів електронно-обчислювальних машин за

    останні десятиріччя привели до кардинальних змін у галузі інформаційної техніки та

    технології, які можна визначити як перехід до так званої безпаперової інформації.

    Інформатика в житті сучасного суспільства починає набувати винятково важливого

    значення. Зокрема, вона може здійснювати серйозний вплив на інтенсифікацію економіки,

    насамперед шляхом забезпечення оптимальних зв'язків між галузями промисловості,

    окремими підприємствами, а також шляхом вдосконалення управління, що спирається на

    інформатику. Від чітко поставленої оперативної інформації значною мірою залежить

    дотримання виробничої дисципліни.

    Звичайно, у суспільстві все ще панує так звана паперова інформація, але головним носієм

    інформації все більше стає пам'ять комп'ютера, тобто безпаперова інформатика. Академік

    В. М.Глушков стверджував, що більшість здійснених на даний час прогнозів зводяться до

    того, що на початку наступного століття у технічно розвинутих країнах основна маса

    інформації буде зберігатися у безпаперовому вигляді — в пам'яті електронно-обчислювальних машин. Зміст цієї якісно нової технології інформаційних процесів полягає у звільненні мозку людини від нетворчої, механічної, рутинної роботи, у створенні величезних масивів інформації, у передачі значної частини такої роботи машинам, щоб звільнити резерви мозку для творчої діяльності різних видів, у тому числі з переробки та використання інформації.

    Соціальні наслідки НТР

    З'ясувавши сутність та основні напрямки сучасного етапу науково-технічної революції,

    доцільно перейти до характеристики її соціальних наслідків. НТР — явище глобального

    характеру, воно охоплює як усі сторони внутрішнього життя певного суспільства, так і

    зовнішні сторони його життя. Розвиток науки і техніки сам по собі не залежить від того, в

    якій соціально-економічній системі він відбувається. Науково-технічний прогрес створює

    можливість для розвитку суспільства, а як використовуються наукові і технічні досягнення

    — залежить від конкретної соціально-економічної будови суспільства.

    Соціальні наслідки науково-технічної революції можна звести до таких основних груп:

    — загострення екологічної обстановки, виникнення проблеми виживання людства внаслідок

    забруднення та отруєння навколишнього середовища;

    — зміна взаємовідносин у системі людина-техніка робітник стає регулятором,

    наладчиком, програмістом і тим, хто керує технологічним процесом;

    — зміна змісту і характеру праці збільшується питома вага творчих, пошукових

    визначальних функцій, що веде до стирання суттє-' вих відмінностей між людьми розумової і

    фізичної праці;

    — зростання питомої ваги висококваліфікованих робітників і спеціалістів, що зайняті

    обслуговуванням нової техніки і технології це вивільняє трудові ресурси;

    — підвищення вимог до культурно-технічної та інтелектуальної підготовки кадрів;

    — прискорення структурних змін у співвідноше'нні сфер людської діяльності

    перекачування трудових ресурсів із сільського господарства в промисловість, а з неї — в

    сферу науки, освіти, обслуговування. Це зумовлює зростання концентрації населення в

    містах, поглиблення міграційних процесів, значне скорочення робочого і збільшення

    вільного часу звідси можливість гармонійного розвитку особистості;

    — інтернаціоналізації суспільних відносин зокрема, неможливо виробляти що-небудь в

    одній країні, не рахуючись з міжнародними стандартами, цінами на світовому ринку, з

    міжнародним поділом праці;

    — втрата людиною емоційності, інтелектуальне перевантаження, формалізація контактів,

    одностороння, технічна свідомість;

    — виникнення проблем біологічної і психологічної адаптації людини в звичайних і

    екстремальних умовах навколишнього середовища надвисоких і наднизьких тисків,

    температур, електромагнітних полів, радіоактивності і т. д.

    Однією із найсерйозніших проблем, породжених науково-технічною революцією, є

    проблема подальшого вдосконалення системи освіти. НТР потребує постійної освіти, яка

    складається з двох підсистем: базова освіта і додаткова що має здійснюватися переважно

    шляхом самостійної освіти. Вимагається насамперед досконала підготовка кадрів. Адже

    виробництво в нинішніх традиційних галузях промисловості потребує від 35 до 57 відсотків

    некваліфікованих і мало-кваліфікованих робітників, 4—8 відсотків спеціалістів із середньою і

    1—2 відсотки з вищою освітою. На повністю автоматизованих виробництвах необхідно мати

    40—60 відсотків кваліфікованих робітників з середньою освітою і 20—40 відсотків

    спеціалістів з вищою освітою.

    Систему перепідготовки, навчання нових спеціальностей і підвищення професійної

    грамотності трудівників нам ще належить створити. Успішне розгортання науково-технічної

    революції вимагає подолання негативних тенденцій зниження інтересу молоді до інженерної

    професії, до занять науковою діяльністю. Сьогодні потрібно відродити високий суспільний

    статус інженерно-технічної освіти, використання інженерно-технічних працівників у суворій

    відповідності з їхнім цільовим призначенням.

    Виробничий потенціал країни в сучасних умовах залежить від ефективного використання

    найновіших досягнень науки, техніки і технології. В цьому плані важливого значення набуває

    ступінь інтелектуальної, фахової підготовки кадрів. Адже застосування таких прогресивних,

    принципово нових технологій, як електронно-променевих, плазмових, імпульсних,

    радіаційних, мембранних, біотехноло-гічних немислиме без висококваліфікованих робітників

    і спеціалістів.

    Отже, аналіз суспільного виробництва дає змогу усвідомити цілісність суспільства,

    визначити основу, джерела та рушійні сили суспільного розвитку, визначити критерій

    суспільного поступу. При цьому очевидним є те, що сучасне суспільне виробництво

    неможливе без оптимального використання досягнень науково-технічного прогресу. В

    свою чергу науково-технічна революція, яка є досить складним соціальним явищем, що

    справляє суттєвий вплив на всі сфери життєдіяльності людини, вимагає уважного

    дослідження і обережного підходу, щоб запобігти негативним наслідкам використання

    науково-технічних досягнень.